“Вот, посмотрите, заходите сюда, вот так вот у нас выглядит бомбоубежище. Видите как все? Вот здесь мы прятались когда обстрелы были, иногда по несколько дней приходилось сидеть. Канализация течет ужасно, вот комунальщики все что сделали это хлоркой посыпали”– жінка років сорока жалується на жахливий стан бомбосховища. У проханні оглянути його нам охоче допомогли. На лінії розмежування, яка тут зовсім поруч, стрілянину іноді ще чути. Подекуди чутно глухі розриви снарядів, які після шістнадцятого року в місто не залітають.
“Все про нас забыли, обращаешься в жек – не делают ничего, обращаешся в исполком – говорят что все сделают, а в итоге все остается так же”. Я проходжу всередину бомбосховища, детально обдивляюсь оздоблення стін, саморобні плакати, написи, і помічаю герб України вишкрябаний на одній з несучих колон. Жінка ще з-пів години продовжує свою монотонну тираду. Гострі питання дуже вміло замовчує або швиденько переводить в інше русло. Україна для них пов’язана з негативом. Всі про це знають, всі про це говорять. Між собою, але ні з ким назовні. Нам пощастило вичепити ті справжні реакції і думки які вони кожен день обговорюють, ті настрої які вони підтримують. Сідаючи в потяг у Львові я не мав жодних ілюзій з цього приводу, а в бомбосховищі я остаточно зрозумів для чого я сюди приїхав – для того щоб допомогти тій людині рука якої намалювала тризуб на стіні сховища.
Мені пощастило побувати на 55ій річниці створення міста. Поселення на території сучасного Щастя з’явились ще в кінці 18 століття, але офіційно статус міста воно отримало в 1963 році. Основним підприємтсвом в якому були працевлаштовані жителі міста досі залишається Щастинська ТЕС. Потужності будувались щоб опалювати місто Луганськ яке знаходиться за 20 кілометрів звідси. Навіть адмінстративно Щастя залишалось Жовтневим районом міста Луганськ.
“Выходят они после бомбёжки, и видят, все куры – ГО-ЛЫ-Е!” – дві бабці прямують заднім подвір’ям місцевого будинку культури. Насущні питання все ті ж – пенсія, ціни та війна.
Якби мене завезли в цю місцевість і запитали б де я знаходжусь, я без жодних коливань сказав би, що це якесь містечко в Одеській області. По депресивності і справді дуже схоже на деякі містечка Бессарабії. Влітку стоїть страшенна спека. Виноград місцевий коштує 15 гривень за кілограм, він тут прямо величезний, тутешньої температури вдосталь вистачає аби він ідеально дозрів.
Судячи з усього сам будинок і бомбосховище було побудоване якраз в розпал Холодної війни. За словами жителів, квартири саме в цій трьоповерхівці і ще поруч в двох будівлях раніше давались місцевій еліті – інженерам і керівному складу ТЕС.
Багато де на будинках можна побачити зароблені будівельним розчином вибоїни від шматків снарядів, подекуди можна побачити сліди від куль.
Слова “дєрєвня”, іноді з помітно вираженим “дз” на початку, і “ісполком” – ще одна характерна риса місцевої мови. Не міськрада, не адміністрація, а саме “ісполком”. Архаїзм який усоблює німу повагу і страх перед існуючою владою.