Серія архівних публікацій на честь 100ї річниці Листопадового Чину.

…Запасна Лічниця У.Г.А. ч. 1. у Винниці. Грудень 1919.р.Всі салі переповнені недужими на тиф. Що хвиля привозять нових. Задля недостачі місця кладуть хорих в салях без вікон і на легенько соломою пристеленім бетоні по коридорах. Привезли якокось стрільця, який перейшов недугу таки у своїй частині на підводі під голим небом. Через те кинулась у нього ґанґрина, так що мусіли йому відняти обі ноги. Та було за пізно. Недуга поступала швидко що раз далі, нещасний терпів страшні болі, благав ратунку, весь час при повній свідомости. У цім безмежнім болю ні словечка нарікання ані’проклону. Біля нього находився його товариш, з тієї самої частини, односільчанин. Робив всякі послуги, подавав що треба, потішав як міг. Так тоді ратували люди, бо санітарна служба також похоріла. На кілька хвилин перед смертю устали болі. Розяснилося обличче стрільця, він став пращатися зі своїм товаришом:
– Брате – казав – нині св. Миколи, у нас празник в селі. Ох! як хотівби я бодай глянути оком на село, на рідне обійстя, бодай словечко почути від неньки… Там у мене під головою в наплечнику пара чистого білля. Переодягни мене. Як легко мені на серці… Коли будеш дома, поздорови моїх, скажи, щоби не забули помолитися в той день; скажи, що я був на фронті, що чесно воював… Ще поцілував нагрудний хрестик і молився шепотом, що раз тихше. Опісля випрямився, поправив собі під головою, немов хотів вигідніше уложитися, примкнув очі і умер.

Послух старшині, карність, солідарність і почуття обовязку стояли в рядах У.Г.А. так високо, що цього могли нам позавидіти армії всіх інших держав. Жовто-блакитний стяг, тризуб, св. Михаїл, золотий лев на синьому полі, як національно-державні емблєми, були видимим знаком ідеї, що їй служили наші герої. Цими знаками вони дорожили мов святощами і не дозволяли безчестити їх нікому навіть у неволі.
Дня 7. лютого 1920. р. попала Одеса під владу большовиків. Були тут невеличкі числом частини У.Г.А., складені зі самих виздоровців. З початку большевики лишили Галичан в спокою. Згодом стали арештувати старшин одинцем, а стрільців тягали на мітінґи, де раз у раз взивали їх до різні своїх старшин. В травні того року понад 500 стрільців і старшин опинилося в большевицькій тюрмі.Їх пізніше вивезено етапами до Харкова і дальше до Казаня і Архангельська. Тоді теж уряджували мітінґи і вказували на старшин як виновників всього зла, з котрими радикально треба покінчити. Та мені невідомий ні один випадок, щоби стрільці убили якого старшину. Такого випадку за весь час істновання У.Г.А. здається не було. Що більше. В большовицькій неволі було проскрибоване слово “пан” та всі старшинські титули. Тоді отамани називали простих стрільців товаришами. Та наші стрільці цього не признавали. Вони не промовляли інакше, як “пане отамане”, “пане поручнику”, “пане підхорунжий”. Дисципліна і здоровий дух підпорядкування виростали в них не зі страху перед карою, але з любови до спільного ідеалу та синівського привязання до своїх провідників.
В березні 1920. р. ще перед арештованням Галичан стрінув на віядукті при Грецькій вулиці в Одесі один червоноармієць нашого стрільця. Певний себе большевик підійшов сміло до нашого, швидким рухом стягнув йому з голови шапку, здер з неї тризуб і потоптав ногами, не щадячи при тім найгірших лайок. Стрілець виждав хвилю, підняв відзнаку зі землі і сховав до кишені, а опісля кинувся на противника і те саме зробив з його звіздою. Це значило тоді видати на себе присуд смерти, якої оминув лише завдяки тому, що наші його скрили завчасу в безпечному місці.
Ще тяжчі часи настали в тюрмі. З тризубів треба було зрезиґнувати, інакше ворог насилу їх зривав і безчестив на очах. Арештовані самі передтим їх скидали, так само як усякі старшинські відзнаки. Я бачив стрільців, як вони потайки ховали тризуби в середині шапок або десь у безпечній частині одягу. Не могли дозволити, щоби ворог безчестив їхні святощі і занадто ними дорожили, щоби кидати їх геть від себе.

У ці дні героями були не лише сини але і батьки. В часі першого відступу У.Г.А. з під Львова, в травні 1919 р., на фронті 8-ої бриґади виходить батько з 17-літним сином-одинаком і каже до курінного: “Беріть і мойого синка, хай іде з вами. Годі, щоби в таку хвилю сидів дома!” На прощання дав командантови як віно для свойого одинака пару гарних коней з візком, поцілував сина в чоло і бадьорий, в почуттю сповненого обовязку вернув до хати. А син пішов на широкостепну Україну і не вернув більше; помер на тиф у денікінськім полоні. Оба були мої добрі знакомі: о. Айталь Ковальський декан в Новосілках гостинних  і його син Тит ученик ґімназії – нині оба покійники.
В цю історичну хвилю жили великі люди; великі любовю до Божого закону і завітів рідної землі; великі не лише на полі слави але й у дрібних працях будня; великі чеснотами і прикметами духа, завдяки котрим в часі всенародної проби героями стали. Їх світла память перейде від роду в рід. – П.Г.

З матеріалів газети “Бескид” №29 від 1 листопаду 1931 року
На фото: зима 1919-1920 рр., солдати (ймовірно) 1-го корпусу УГА. Джерело: Віртуальний музей УНР