Перша стежа в Київ | 30.08.1919

Юліян Лісикевич,
б. четар У.Г.А. 8 бр. 4. кур.

Перечитуючи спомини ріжних авторів про похід У.Г.А. на Україну, найшов я опис заняття Київа в дні 30. серпня 1919. р. Для доповнення цієї світлої картини хочу дещо розказати про вхід нашої першої стежі до Київа, бо це була найсвітліша хвилина з побідного походу У.Г.А., а саме повитання нас Киянами. Сьогодні вона для мене і всіх тих, які тоді зі мною були, мов чарівна казка, яка колись була дійсною та лишила незатерті вражіння.
Зломивши напір большевиків під Васильковом 28 і 29. серпня 1919. р. підійшов наш курінь дня 30. серпня під сам Київ. Большевики покинули свої позиції майже без бою і ми заняли їх окопи. Перед нами ліс, в котрім ще блукали останки большевиків. Попри ліс веде широкий шлях до міста. Большевики бють з гармат, але вже зі самого Київа, ми не йдемо вперід, бо ждемо на вислід сильного бою, який іде на ліво від нас, на захід від Київа. Там 1. корпус сильно напирає на большевиків.
Вкінці прийшов приказ, щоби наш курінь вислав сильну стежу в напрямі Київа. Пор. Підгірний, комдт куріня, призначує мені іти зі стежею. Десь біля 3. години рушив я з трийцятьма стрільцями дорогою на Київ. На ліво все ще йшов сильний бій.  Ідемо попри ліс, на який большевики від часу до часу пускають ґранати. Настрій між стрільцями бадьорий. Нараз ліс кінчиться і перед нами несподівано показався чудовий вид Київа. На вид білих мурів і золотих бань десятків церков, котрі потапали в садах, огорнуло нас всіх сильне вражіння. На хвилю мовчки пристали ми і не вірили очам, що ми вже перед тим місцем, куди серед жарких днів летіли наші думки.
Якесь дивне почуття прошивало наше серце і нам здавалось, що ті золоті бані зі сіяючими від сонця хрестами, витягали свої шиї одна понад другу, щоби побачити, що це за військо, що це за люде приходять в гості до них під неділю.

Була 4. год. по пол., коли ми найшлися коло перших домів передмістя – дільниці Демиївки. Перед нами довга вулиця, що веде в низ. Ідемо вперід з почуттям певної гордости, що ми перші з Галичан входимо в Київ. На вулиці ні живої душі,  мов усе вимерло. Ідемо мовчки, готові на всяку несподіванку зі сторони большевиків, бо знаємо,  що вони люблять вуличні бої, тому, що в містах мали все більше прихильний собі елємент, чим на селах. Серед такої непевної тишини дійши ми до якоїсь церкви і тут задержалися, щоби засягнути язика. Нараз бачу, як в одному вікні рухається фіранка і якісь допитливі очі дивляться на нас. Стараюся рухами руки викликати цю особу на вулицю. Скоро вибігає дівчина з китицею квітів, несміло підходить до тсрільців, придивляється їм, а побачивши на шапках тризуби, врадована, подає  одному  з них квіти. Стрілець дякує, а вона, підскакуючи мов дитина, радісно скрикує: “він дякує – то наші – Галичане” і біжить назад до хати. Вмить вибігає їх кільканацять і з окликом “слава”  обдаровують нас квітами. Сусіди, почувши на вулиці оклики “слава”, збігаються зі всіх сторін  і засипують нас дощем квітів. Несеться щораз сильніше “слава” і якась божевільна радість огортає всіх. Скачуть, плескають вдолоні, сміються і плачуть. Якесь невисказане почування огортає нас. В очах стрільців, які не одно страхіття оглядали, появляються сльози і котяться по спалених обличах.
За хвилю приїздить наша кіннота, а з нею наш комдт бригади от. Гофман. Кіннота переїхала попри нас дальше в місто, а от. Гофман задержався між нами.
Люде, які зібралися вже великою товпою коло нас, відчули, що це висший старшина – командант і з могутнім окликом “слава” засипали його квітами.  Я бачив, як люде без ріжниці стану і віку тиснулись до нього, цілували його чоботи, стремена і коня. І старий німець не міг видержати та заплакав і,  кланяючись на всі сторони, дякував всім за так неожидане приняття.
Дивним збігом обставин стрільці, які зі мною перші ввійшли до Київа і яких стрінула ніколи незабута хвиля повитання Киянами, були люде з наших найдальше на захід висунених окраїн – зі сел Перемищини і Лемківщини.

З матеріалів газети “Бескид” №31 від 6 грудня 1931 року.
На фото Хорунжий Епідельфор Панчук (перший зліва) на чолі загону УГА 1919 р. Джерело: Віртуальний музей УНР

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *