28 листопада 2013 року. Київ. Офіс однієї націоналістичної партії. Сам офіс це невелика за розмірами типова двокімнатна квартира. Ще зранку вона нагадувала «лежбище тюленів» – просто фізично не можна було ступити,  на підлозі – люди в спальниках. Протести в Києві не закінчилися, просто зменшили масштабність, людей через це радикально налаштованих не набагато поменшало, так справи були і тут. Тоді, зранку ми пішли з другом по своїм справам. .Повернулись ми ввечері у надії що місця побільшає в квартирі. На вулиці місяць листопад, і хоч морозу нема погода привітністю не відрізняється, та й треба місце щоб трохи перепочити. І от ми на порозі. Ще зранку ми представились – тому нас тут вже знали і особливо уваги на нашу появу ніхто і не звернув, та власне майже і нікому було звертати. При вході зразу, так би мовити, роздоріжжя, одна кімната та що праворуч – доволі простора, тут декілька стільців та напроти стіл з комп’ютером і за ним працівник офісу – мужик в Стілах (марка берців прим.ред.). Наш ранковий знайомий. Далі, по праву сторону йде зала , судячи з трохи відчинених дверей та жвавої розмови – йде якась нарада. Ну хай йде, ми сюди не на наради прийшли. Їсти хочеться. Одна складова нашого немудрого плану була виконана – їжа в нас була , з собою, з дому . І потихеньку галочка вимальовувалась і напроти другого пункту – приміщення де можна гарненько засісти. Ліворуч зразу була кухня а далі за нею ванна і туалет, трохи вглиб слідуюча кімната ліворуч – кладова, що кладова що кухня були однаково закидані всяким мотлохом незважаючи на різність у їх призначенні. Єдина різниця полягала в тому що на кухні в переважній більшості розташовувався мотлох який можна їсти або з якого можна їсти. Стіл заставлений всяким чашками мисками , виднілись пакетики з-під мівіни , ,цілі пакети з печивом , стоси буханок хліба які приносили прихильники революції яка вже почалась, пакетики кави яким судилось не долетіти до вже вдвічі переповненої урни. Короче бардак. Кладова ж повніла всякими транспарантами, лозунгами та листівками, партійна кімната так би мовити, а ще там валявся бронік скритого захисту – одне з небагатьох речей яке викликало у нас почуття доброї заздрості до володаря : от же крута штука!

Кухня й так не велика , а з тим що там творилося льодове побоїще, її площу можна ділити вдвічі якщо не втричі , і місця там вистачало якраз для проходу в туалет та ванну – варіантів особливо впринципі і не було, і ми не довго роздумуючи всілися на цьому стратегічному шляху із варяг у греки, із кухні в туалет. Зайнявши всю вільну територію, не те щоб ми з другом такі широкі були просто там так було місця.

Відрили табуреточки, так , саме відрили. Тааак що там нам в дорогу спорядили? в мне було простіше – мама насмажила з 20 гарних відбивних , дала огірочків та хліба. Після такого дня який ми сьогодні провели мені особливо про щось друге і мріяти не приходилось, тому я з превеликої радістю швиденько дістав  свою заначку і почав її точити.

Мій друг був не такий як я. Я кажу не за ідеологічне наповнення, а за фізичний його стан. Якщо мені від моїх славних предків дістався  зріст 173 сантиметра і 60 кілограм ярості і безрозсудства, то в моєму побратимі неозброєним оком можна було впізнати баскетболіста, бо зріст він мав 204 см. \, а якщо мати тонкі дедуктивні навички,то методом простого спостереження можна було б за розміром його дорожньої сумки, визначити в цій фізіономії вагою 110 кілограм людину котра часто ходить до качалки, в простонароді – качок. По іншому не скажеш. Ні дать ні взять як сказав би мій далекий друг. Народ вміє вдало давати клички, і футбольні хулігани теж. Вони його нагородили логічним прізвиськом Гулівер.  А що ж в сумці ? Ви мабуть вже задали собі таке питання. Та як би це банально не звучало – їжа. Так , саме їжа. Велика чорна спортивна сумка , споряджена з десятком різноманітних судочків з хавчиком. Якщо ви не прониклися абсурдністю ситуації повторю : Велика Спортивна Сумка. На два дні. Повністю. Забита під завязку. ЇЖЕЮ.

Мій побратим діловито неквапливо відкрив її – запустив свою, не побоюся цього слова, гігантську п’ятірню всередину  і витянув звідти печеню.

– Куру будеш ? навколишнє середовище струснув голос Гулівера.

-Та ні, дякую в мене відбивні , сказав я.

Мені нагадало це ситуацію зі старого радянського мультфільму “Ну погоди”, коли заєць і вовк намагались один одного пригостити цигаркою і морковкою. Думка ця швидко промайнула. Трапеза продовжилась в теплій ідилії, тільки клацання клавіатури і гомін наради порушували повну тишину.

Швиденько розправившись з декількома відбивними, я наситився фізично, прийшов час наситись їжею інформаційною. Таак , що тут у нас з вайфаєм? О , так тут ловить ще краще ніж в залі, нормально так, я позаходив на декілька інформаційних пабліків. Ситуація була проста – за останні 30 хвилин моєї відсутності в інтеренті  на Майдані нічого не трапилось. Добре, нічого цікавого точно не пропустили. Товариш мій подібно Цезаря Юлія, пророблював трюк з одночасним вживанням обох видів їжі одночасно, ще при цьому задаючи питання. Почувся скрип відкритих дверей, гул з зали посилився – нарада закінчилася. Топіт кроків, один хтось вийшов з квартири, другий теж. В нашому полі зору в дверному вирізі зявилася велика статна фігура. Явно декілька хвилин назад так впевнено направляючись до входу хлопець був застаний якимось важливим питанням в спину від своїх  побратимів з котрими тільки-но була нарада. Він розвернувся аби дати відповідь , і тут ми його впізнали. Вірніше мій товариш знову проявив чудеса Цезаря виконуючи одночасну четверту функцію – впізнавання. Це Іллєнко! – впівголоса він оповістив. Його одразу ж освітив ідеафікс : А давай щось запитаємо? Признаюсь чесно, покладучи руку на серце, до сьогоднішнього вечора я в очі не бачив ніякого Іллєнка, чув прізвище, знав що такий депутат у нас є , але портертного зображення – ну не траплялося мені – а тут на тобі – живий , за метр від мене!  І тут вже мене освітив ідеафікс, ще зранку бачив табличку перед вхідними дверима : Приймальна народного депутата Іллєнка. Тьфу ти! Впринципі нічого дивного якщо депутат з’явиться в своїй приймальні, от же я тугодум!

-Що питати? Питай ти -, недовго думаючи сказав я напарнику

Якраз в цю ж мить, наш народний обранець розвертається в напрямку виходу. Мій друг не забарився з запитанням :

_ Друже Андрій , як ви думаєте ми переможемо ? – з інтонацією гарненько як на шкільному випускному вивів Гулівер, і дві пари очей втупились  з очікуванням відповіді.

Впевнений, до такого розкладу життя депутата не готувало. Просто уявіть : ви народний депутат, тільки що вирішували важливі революційні питання, стратегію на найближчий тиждень, вказівки своїм побратимам, вже розвернулись аби йти в сторону виходу, і якраз в той момент коли ти повертаєшся, в долі секунди тебе ловлять  два індивіда, які невідомо звідки взялись в твоїй приймальні, зайняли цей священий шлях із варяг у греки, тобто із кухні до туалету, сидячи, навіть без натяку на повагу, за обидві щоки наминають їжу, задають тобі, народному депутату питання.  Такої нахабності треба ще навчитись, а питання задане, і вже трусонуло простір нашого бездонного всесвіту, і тому без відповіді не має залишитись.

– Так! Переможемо!- ,  явно вимушено і безнадійно буркнув він,кинувши погляд миттю  відчинив двері і зі своїм помічником пішли далі вирішувати державні питання.

Гулівер з відчуттям виконаного боргу , подумки поставивши в своєму списку виконаних справ галочку у графі задай питання депутату, одобрююче кивнув мені і далі продовжив наминати свою куру . Це було 28 листопада .