Провидіння… (Записки вояка Чужоземної Леґії*).

*) Недавно повернув до рідного села в Мостищіні, бувший вояк Чужо земної Лєґії (Французький іноземний Легіон прим. ред.)  і передав нашій Редакції свої записки і спомини. Частину цих записок починаємо печатати в цьому числі.

Широке плесо моря як око сягає…
Десь далеко-далеко стикається з блакитом неба. Море спокійне, пересадно синє, аж чорне.
У пристані невеликий рух. Гордо й могутньо стоять тяжкі пароплави. Червоно-білі комини наче дрімають. Великани відпочивають… Може завтра вирушать у далеку путь серед скажених бурунів океанів… Лише маленькі рибацькі паруси вештаються то тут то там.
Марсилія (Марсель прим. ред.)…
Хто був там, той знає це незугарне місто з малими домами, з вузькими вулицями прямо викутими серед скель, з безлічю “кафейок”, в яких пяні матроси виправляють свої нічні герці; мусів бачити сіростоле скалисте узберіжжа моря та врешті грубезновисокі старі мури, які переполовляють пристань. Високо піднімається старезна понура башта… Мури з давних ще часів, десь із мрачного середньовічча. Мовчазні-пригнічуючі… Сірі, полупані стіни ховають не одну траґедію. Круті, вузькі проходи, низькі безсоняшні камери виссали неодно молоде життя, прогнали неоден румянець із лиця дезертира, або вязня…

У цих то мурах ждуть часово добровольці Чужоземної Лєґії на корабель, який має відвезти їх до Орану, а звідси до Сіді-Бель-Аббесу на африканській землі, головної станиці запілля Лєґіонів.
Між іншимим й я ждав там. Чувся начеб увязнений. Що вечора виходив я на мури, щоби подивляти красу краєвиду  серед червоно-рожевого сяйва морської ліхтарні  то знов сріблистого блеску блідолицого. Цеж був образ, який скоро не забувається.
Рекрути задумані гляділи з дивною тугою на проходжуючі по бортах пари, то знов завидували сірим бродягам їхньої волі… Дійсно їм завидували…
Два дні перед відїздом до Африки приїхали зі Сирії старі лєґіонери. Разом із нами мали відїжджати. Цікаво було глядіти на байдужі, осмалені обличча, на яких труди вирили незатерте пятно. Байдужі до всього, холоднокровні, здавалось повільні. Чи може цікавила їх краса моря у вечірні години? Де там… Ріжуть в карти, аж горить. Сміхом збувають усе, сміхом, який казав їм перенести незвичайно тяжкі труди, невигоди, який дав їм силу нечувано відпорну на все.
Я познайомився з декількома. Творили гурток, тісно звязаний зі собою. Було в йому трьох поляків й оден українець. Цей останній походив десь з під Ярослава (територія сучасної Польщі, Підкарпатське воєводство, м. Ярослав прим.ред). Виглядав старо, хоча щойно сороківка добігала. Малий, із типовими нашому мужикові вусами. Десять літ військової служби, як грань, лягла пятном на його обличчі борознами.
Після вечері всі вилягли на мури, щоб подивляти море. Молоді добровольці жадібно пожирали красу чарівної морської ночі, зате старі й усом не моргнуть. Сидять купками й гуторять.
От і я присівся до знаного мені гуртка. Мовчки прислухувався розмові. Одно вразило мене, на що відразу звернув я увагу. Мойого земляка вважали в гурті за якогось придуркуватого, неотесаного, зацофаного… Він сам робив таке вражіння своїми жестами… Так здавалось… Але це лиш так здавалось його товаришам… Я пізнав його дещо інакше. Пізнав йому нашу тверду, селянську душу, яка не так легко сприймає все те, що що “великомудре”. Я переконався, що він під оглядом моральним і духовим стояв далеко вище від сірого рівня його товаришів. Любов до своєї віри, віри в Бога, віри, якої навчила його ще маленьким рідна мати, казала йому  подібно передержати 10 літ важкої служби в Лєґії  серед крайнього безвіря , серед сірої товпи звихнених молодців. І хоч як насмівались з його ці його співтовариші, він легко це все приймав і всім прощав.
Симпатія моя перехилилася відразу на його сторону. Я прям оподивляв його за його витривалість, за найвищу і найкращу любов до рідної віри. Оця незломна непохитність, крицева терпеливість і безмежне переконання про свою правду, правду в Бога , була могутнім щитом здоровля його духа, який боронив його впродовж десятиліття важкого життя, який стояв на сторожі його людського обличча.
Десять літ у Лєґії й не втратити віри та не піти манівцями, як тисячі-тисячі інших, це геройство, яке треба цінити. Це побіда самогого себе. Можу сміло так сказати, бо в Лєґії я ще не видів людини з такою вірою в Бога, як він.
По двох добах морської, всипляючої колисанки ми опинились на африканській землі. Увесь час нашої подорожі я перевів на взаїмній балачці з моїм земляком.
Оповідав про свою родину,  рідну стріху з такою насолодою, яка характеризує нас усіх Українців. Бо хтож із нас смертних  не забанує за тихим погідним овидом дитячих снів, коли нас доля кине в далеку чужину?
Ще одно я завважив у його, чого не видів у других бродяг. Він тужив за вітчиною. Ніколи не сказав , що “там моя вітчина, де мені добре”. Цю фразу почуєте в Лєґії на кожному кроці.


У Бель-Аббесі він згинув мені з очей. Відїжджав у Марок…


Страшна вістка сколихнула всім африканським населенням. Поїзд з транспортом лєґіонерів зіскочив зі шин. 57. вбитих, 132. ранених… Усюди говорили про це, скрізь диспутували над цим. Хто?… Може араби?… – неслось між жовнярством…
В два дні опісля відбувся величавий похорон. На двірці народу, аж кишить… Усі полки в святочному  вбранні залягли карними рядами на двірці. Араби, Европейці, Неґри й богато-боґато приїзжих туристів. серед здвигу народу панувало пригнічення.
У повітрі шуміли пропелєри військових літаків і раз-у-раз кидали квіти.
Приїхав поїзд… Із запльомбованих ваґонів  вигружено трумни з мерцями та уставлено довжезним рядом.
Відправилось Богослуження… Ґенерал-інспектор першого Лєґіону, Ролєт,  читав листу жертв катастрофи. Розплакався… З його старечих грудий вирвався розпучливий стогін:
“Я втратив 200. воїнів за дармо. Це мій страшний погром, якого не зможу забути”…
Впорядкований похорон ступав широкими вулицями. На автах везли мерців, а слідом за ними ступала громада недобитків, потовчених, обдертих, покалічених… Був ще жалюгідніший  марш нещасливих, яких доля кинула шукати щастя будь захисту в Лєґії. Не жалілись нікому, бо ніхто їх не пожалів, не нарікали, бо ніхто в Лєґії не плаче… Мовчки слідували за тим, яких пожерла катастрофа.
Щасливі, що живуть…
На кладовищі поховано мерців. Довгі ряди лєґіонерів віддали їм послідний поклін. Розходились… Я ждав при виході. Шукав за моїм земляком, який, або згинув у катастрофі, або находився між недобитками… Трівожно глядів я на винужденілі й понурі лиця…
А може вже його не побачу? Може вбитий… – вертілось настирливе питання…
Михайле! – скрикнув я, й радісно підбіг до його.
Він усміхнувся… Гіркий був його усміх.
“Здоровий? Скажи! Не потовкся? – запитував я витаючись. Простягнув руку”…
“Здоровий славаБогові. Ні волоска не бракує. Тільки”… – увірвав…
Лице його спохмурніло. Покрилось серпанком болю. Тихий смуток заіграв у чорних зінницях. У кутиках уст я дошукався гіркого усміху.
“Що такого? Кажи бо”… – настоював я.
“Вони всі погинули… зачав зпровола.
“Ми всі їхали разом у передному вагоні”. Одинокий чоловік, що спасся з його – це я… Мені довелось тільки оглядати  їхні трупи. Це був голос моєї совісти, який у хвилі катастрофи казав мені стояти  біля вікна, а відтак я цілий і непотовчений вилетів крізь вікно. Так… Це була сила, якась невидима й могутня, яка кермувала моїм життям”…
“Це було Провидіння Боже” – докінчив я…


З матеріалів газети “Бескид” №35 від 10 вересня 1933 року.
На фото Йосип Добрянський в уніформі французького іноземного легіону. Джерело: Архів ОУН


Підтримати проект:
Патреон: https://www.patreon.com/synytsia_blog
ПриватБанк:  5363 5420 1028 0445 (Синиця Ярослав Дмитрович)

Долучитись до прихильників журналу можна за посиланнями:
Сайт: http://synytsia.com
FB: https://www.facebook.com/synytsiablog
Instagram: https://www.instagram.com/synytsia_blog/
Enigma: https://enigma.ua/users/sinitsya_yaroslav/
Telegram: https://telegram.me/synytsia_blog

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *