Одеса в зимі 1920 р.

(Спомин з перед 12 літ).

Рівно 12 літ тому назад, дня 7. лютого 1920 року, я був в Одесі як виздоровець У.Г.А. в пріюті ч. 2, при Чорноморській вулиці . Був це останній день пановання Добровольчої Армії (ґенерала Денікіна) в цім місті. Того дня владу здобули місцеві комуністи, яким на підмогу прийшли частини 14-ї большовицької армії від сторони Миколаєва. В Одесі було тоді більше як тисяча старшин і стрільців У.Г.А.  переважно по лічницях та у пріютах. Укр. Галицька Армія була тоді в союзі з Денікіном. В пріюті поводилося нам в початках, се є в місяці січні зовсім добре.  Ми мали вигідне приміщення,  денікінська команда давала харчі, білля і нові анґлійські однострої. Ми могли ходити до міста без перешкод і вичікували, що з нами зроблять. З начальною Командою вже не було звязку, бо вона була далеко в Балті, під большевиками, отже не було кому покликувати нас до частин і ми правили самі собою. Був тут ще один пріют для галичан при вул. Канатній, в поміщенні дівочої ґімназії, а для хорих Галицька Лічниця Ч. 1. при ул. Старопортофранковській. Здорові знаходили приміщення в Команді Частин У.Г.А.  біля пристані, яка в день перевороту розпоряджала двома або більше сотнями уоружених людей. В часі вуличних боїв між добровольцями і большевиками наша команда вивісила білу хоругов на знак невтральности.

Я приїхав до Одеси санітарним поїздом з Винииці  в першій половині січня і перебув тут з денікінською владою майже цілий місяць. За той час пізнав я місто і богато людей та мав нагоду придивитися денікінським порядкам.

Одеса робила на ене вражіння інтернаціонального міста. На вулицях часто можна було чути чужі мови, на склепах видніли не лиш російські але українські, турецькі, французькі,  болгарські і грецькі шильди. До приходу большевиків панував в місті оживлений рух. По склепах повно товарів, ціна розмірна невелика. Театри, каварні та ресторани переповнені. Ніде не видко слідів революції, хоча Одеса кільканацять разів зміняла  володарів на протязі останніх несповна трох літ. Найбільший рух панував у пристані. Побіч воєнних кораблів, російських,  французьких та анґлійських можна було бачити богато торговельних пароплавів. Всюди видко добробут, навіть найбідніші зарібники не відчували таких недостатків як загал горожан першого ліпшого міста чи містечка в глибині України. Мабуть найбідніші були наші стрільці з вимарнилими після перебутої недуги лицями, в сірих скромненьких одностроях, без гроша в кишені,  здані виключно на те, що діставали в пріютах або на станиці. Але по тім, що ми перейшли на фронтах та в чотирокутнику смерти, уважали ми наше положення в Одесі за більше як вигідне.
В місті повно денікінських старшин, озброєних до пересади, опріч револьвера та кинжалу кождий носив ще короткий кріс. Взагалі ношення крісів старшинами навіть на проходах, в театрах та каварнях уважалося в тім часі в Одесі за якусь моду.  Побіч піхотинців впадали в очі козаки переважно старшини. Взагалі низші чини від прапорщика ( нашого хорунжого) між добровольцями рідко стрічалося.  Вулицями машерували нераз цілі сотні самих офіцирів зі золотими пагонами, а на чолі невеличкої сотні звичайно ішов полковник. Число денікінської армії в Одесі подавали тоді кругло на 60 тисяч. Коли було глянути на тих рослих, добре зодягнених і відкормлених  людей, на їх безжурну веселу вдачу, то можна було подумати, що Одесі не грозить ніяка небезпека. Шастьдесятьтисячна армія інтеліґентних людей в тім часі могла була без ніякого стриму іти наперід аж до Москви. А тут Одесу починають евакувати. Чому ж так? – питав я себе нераз. Причину цього пізнав я згодом, коли зблизька приглянувся тим людям.  Величезна їх більшість ані не думала іти на фронт проти більшовиків, кождий мріяв про вигідну службу в запіллю, при команді або про відпустку. Многі заздалегідь асекурувалися, купуючи корабельні карти на виїзд до Царгороду. Найнизша ціна такої карти виносила 12.000 рублів. Ніхто з них не вірив в успіх протибільшовицької війни, всі числили на допомогу чужинців і тому програли. Навіть на нас Галичан покладали надії, а самі не хотіли битися. Такої безідейної інтеліґентської маси мабуть ніде не можна подибати. Один приклад:

Я мав знакомого поручника денікінської армії, з котрим часто стрічався в команді міста. Коли большевики заняли Миколаїв, його призначили до похідної сотні, яка мала негайно відійти на фронт. Поручник викручувався, але як бачив що се не помагає, погодився зі судьбою. Останнього дня перед виїздом на фронт він запросив богато знакомих денікінських та галицьких старшин, щоби гідно попращатися з усіми. Цілу ніч забавлявся з товаришами по ресторанах і каварнях. сипав тисячами на всі сторони , що наші дивувалися, відки бідний поручник прийшов до такого майна.
А над ранком, коли приходила пора зголоситись у частині, він почав плакати як дитина: “Ох! як жить хочется!” – казав і вернув до себе на приватну кватиру. Тут скривався в цивільнім одягу аж до приходу большевиків, а в яких тиждень опісля попав у чрезвичайку, де його розстріляли. Він ненавидів большевиків з цілої душі, та що з того, коли за мало в нього було щирої любови і духа посвяти для справи, яку заступав.

З тих десятків тисяч денікінських старшин ледви чи половина вспіла втечи перед большевиками на кораблі. Більшість лишилася в Одесі, де їх сотками кождого дня стріляли у підвалах чрезвичайки або топили у пристані. Не хотіли гинути на фронті як лицарі, отже гинули в тюрмі як невільники.                          (Д.б.)

З матеріалів газети “Бескид” №5 від 7 лютого 1932 року
На фото офіцер Добровольчої армії (денікінці) та козаки на пероні одеського залізнодорожного вокзалу. Джерело: Вікіпедія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *