Яка слаба була денікінська влада в Одесі мимо дуже чисельного ґарнізону (до 60.000 війська), доказує найкрасше сміливість міських бандитів т. зв. нальотчиків та зорґанізованих комуністів. Нальотчики нападали красше одягнених старшин і цивільних людей в білий день, забирали гроші та годинники, а нерідко роздягали до нага. Хто пробував боронитися , того стріляли на місці. Діялося це не лише на окраїнах, але часто в самім центрі міста. Нераз замикали цілу вулицю , стріляючи на страх з машинових крісів (і це в них було), а опісля грабили без найменшого спротиву людей і склепи. Заки наспів більший відділ війська, вони щезали безслідно. В Александрівськім парку, недалеко пристані, кождого ранку знаходили по кілька до нага обдертих трупів. Число бандитів було дуже велике, його подавали на кільканацять тисяч людей. Богатіші люди і склепи оплачували їм сталу данину, щось в роді податку, інакше власник не був певний життя.
Рівнож не дармували комуністи. На який тиждень до приходу головної большевицької сили місцеві комуністи опанували цілу дільницю міста “Молдаванку” і задержали її аж до цілковитого упадку Денікіна. Була це держава в державі. В день переходили собі цивільні люди з денікінської сторони на большевицьку без ніяких перешкод. Військових большевики обезброювали, а старшин арештували або й стріляли на вулиці. Тому денікінські старшини з далека оминали цей район. На Молдаванці мали комуністи власну чрезвичайку і тюрму, а їхні агенти запускалися далеко в денікінську частину міста, робили ревізії по домах, арештували, кого їм було треба і приводили на свій суд. При тім послугувалися помічю нальотчиків. А денікінська влада немов не бачила того всього. Окремі військові відділи кидалися на всі боки, переслідували нальотчиків, билися по ночах з комуністами, але Молдаванки не зліквідували.
Тимчасом підбадьорені комуністи здобували кождого дня одну вулицю. В дні 7. лютого, коли від сторони Миколаїва надійшла головна большевицька армія, одеські комуністи мали вже майже половину міста в своїх руках. Розпочалася остання боротьба, яка тревала майже цілий день. В пристані зібралися тоді тисячі людей: жінки і діти, старшини і цивільні, усі з клунками в руках і на возах, шоби рятуватися на кораблі. Та лиш мало кому пощастилося дістати місце. При тому відбувалися страшні сцени. Одні других били то кольбами, то кулаками, кусали зубами, тручали у воду, щоби лиш себе ратувати. Заводили жінки за дітьми, що десь відбилися від них у юрбі, плакали опущені діти, роздавався такий страшний крик, що його ніяк не могли
заглушити ні крісові ані навіть гарматні стріли.
Вправді частини У. Г. А. проголосили були нейтральність в часі тих боїв, однак ми чули перед большевиками страх. Особливо боялися наші старшини. Чи не будуть большевики мститися на нас за Київ та за нашу дотеперішню спілку з денікінцями.? Страх розвіяла перша стежа, яку творило кількох жидів. Обережно підійшли до нони нашого пріюту, а побачивши нас втішилися та впевняли, що нам нічого не станеться. Наші відітхнули, але не на довго, бо вже слідуюча стежа хотіла на місци стріляти нашого коменданта, сотника Ко-
гута і грозила смертю всім старшинам. До цього не дійшло лише тому, що большевики навіть по приході своїх правильних військ не почувалися в Одесі безпечно.
З приходом большевиків Одеса змінилася не до пізнання. В пристані пустка, життя завмерло зовсім. В місті також не видко того життя, то давніше. Люди ходять як тіни, пригноблені, вистрашені, збіднілі. Більшість склепів закрита, всі товарі скочили до небувалих цін. Білий хліб, якого так дешево можна було купити за часів Денікіна, подорожів через один тиждень вдесятеро і годі його дістати. В марті, отже в місяць після приходу большевиків вже і чорного не легко було купити. За денікінських часів всі нарікали на безладдя на дорогий товарі на війну, а тепер ніхто ні пари з уст не пустить. А як нарікає, то передтим оглядається поза себе, шоби хто не підслухав. І нальотчики притихли, про їх подвиги чути вже чим раз менше. Сталася дивна річ. Одесити, хоч вже зазнали пановання большевиків, і могли знати, шо вони їм принесуть, однак нічого не |робили, шоби їх до себе не допустити. До останньої хвилі не вірили, щоби союзні держави, які мали в пристані кільканайцять воєнних кораблів, до цього допустили. А тепер далі жили надією, що леда день на-
дійдуть сюди, то румуни, то якісь інші, щоби їх спасти. І так чекають по нинішний день.
П. Г.
З матеріалів газети “Бескид” №8 від 28 лютого 1932 року
На фото демонстрація в Одесі. періоду 1917-1920 рр.
Джерело: Думская