Дня 22. травня 1920 р. перевезли большевики арештованих Галичан в числі до 500 людей до Харкова, де примістили їх у військових казармах “на москалівці”. Тут мали ми вижидати дальшої судьби, а за той час мусили робити найтяжші послуги, носити воду, мити і замітати підлоги, копати кльоачні рови і т. п. Большевики потішали нас, що відси незадовго пустять нас на свободу, але українські комуністи з місцевого Виконкому сказали нам, що в Харкові остануть хиба лікарі, інжиніри та інші “специ” , а проча братія поїде до концентраційних таборів в глибину Росії. І справді через кілька днів почалася реєстрація, у висліді котрої залишено в Харкові всього около 50 наших людей; прочих призначено до таборів в Кожухові, Архангельську та до робіт біля заготовки дров для залізниці в Казанщину. Я мав відїхати до Архангельська.

Однак така поїздка мені зовсім не всміхалася. Я рішився за всяку ціну вирватись відси. І вирвався разом з моїм товаришем недолі четарем Климом Бігарієм. В день перед відїздом нашого транспорту втекли ми з казарми і зголосилися до праці в цегольні недалеко за містом. Праця була не під силу на наше зруйноване тюрмою здоровля, харч нужденний, плата смішна низька. Тому вже по кількох днях залишили ми працю і подалися на села в напрямі на захід. В однім селі копали пивницю у дядька, в другім гроби на цвинтарі, усе робили за харчі і так мандрували далі, в надії що скоро дібємося до Галичини. Одного разу ідемо попри гайок прямуючи до недалекого села. Стрічаємо якогось дядька, який пас коні і заводив якусь українську мельодію. Здоровимо його і питаємо, чи не можнаби в нього або деінде, в селі одержати яку роботу на день-два. Кажемо, що ми полонені австрійці, вертаємо з далекого Туркестану. Дядько починає нарікати на большевиків, вихваляти Петлюру та Галичан, серед котрих він жив кілька років як московський полонений. Показалося, що він свідомий українець , щирий аж до пересади. Помалу ми звірились йому, хто ми такі і куди ідемо. Дядько втішився нами як рідними, запровадив скоро до хати вгостив і радив нам вступити до Махна, який десь недалеко мав мати свій загін. Однак ми відмовилися. Врешті дядько дає таку раду: Я відставлю вас до Харкова на евакопункт і зголошу як полонених австрійців, які в мене працювали через два роки, похорілися, а тепер неспосібні до праці, отже робіть собі з ними, що хочете. При тім впевнив нас , що все піде гладко, бо його батько справді держав у себе полонених на роботі. Ми згодилися на такий плян.

Третього дня дядько запряг коні і ми поїхали до Харкова. На евакопункті все пішло гладко. Питали за документами , але ми сказали, що волосна управа давно їх забрала і що вони десь там запропастилися. Нам видали нові документи на змінені назвиска і ми лишилися тут разом з кількома мадярами та чехами та дожидали хвилі коли нас відставлять до Москви, а відси до границі, бо з Польшею большевики вели тоді війну. На щастя евакопункт був досить далеко від Москалівки , так що знайомих комуністів відси ми не бачили, а шоби не стрінутися з котрим із них , ми не виходили нікуди з нашого приміщення. В який тиждень опісля, при кінці червня, відпровадили нас на зелізницю , де вже чекав готовий ешалон для воєнних поворотців. Два вози були заняті австрійськими вояками , які їхали з Миколаїва. В нас вступив новий дух. Ожила надія, що без великих зусиль і трудів дібємоя на захід, все одно до якої держави, коби лише вирватися з большевицького пекла. Ще тоді сказав я собі, що волію замітати вулиці та чистити чоботи в Берліні, Відні або Празі як бути комісарем у большевії. Однак треба було ще чимало перенести, заки я залишив за собою большевицьку границю.

Входимо оба з четарем Бігарієм до останнього ваґону між тих, що їдуть з Миколаїва. Тут розглядаємось за вигідним місцем, а тут з кута показується командант ваґону і видає накази що до порядку. Врешті приступає до нас , приглядається з близька і починає відразу: “То се ви, контрреволюціонери, петлюрівці, бандити ! і т. п. Перекинулись на раз у австріців! Чекайте, дам я вам!” І сейчас вискочив з ваґону і пішов зголосити се дижурному з черезвичайки на двірці. Нам з першого страху кров зішла в пяти. Але не було часу боятися. Наче на команду я і чет. Бігарій вискочили з ваґону і далі тікати , куди можна, оба в противних напрямах. По якімсь часі я опинився ген далеко за залізничою стацією. Четар Бігарій десь пропав.

Наше знайомство з небезпечним большевиком з Миколаїва має таку передісторію: В Миколаїві арештовані Галичани були приміщені над лиманом ріки Бога у льокалі черезвичайки. До нас приходили комісарі, уладжували мітінґи, словом за день два хотіли поробити нас комуністами. Приходив якийсь буковинський жидок, бувший підстаршина австрійської армії і заєдно накидувався на нас, називав буржуями, контрреволюціонерами і т. д. та казав, що нас всіх хиба вистріляти. Мій товариш Бігарій і я часто спорили з тим завзятим комуністом, а часами висмівали його і тому він ненавидів нас. він знав , хто ми такі і догадувався , в який спосіб дісталися до транспорту для поворотців. Тому стріча з ним грозила нам страшною небезпекою. Я виратувався від небезпеки; але що з моїм товаришем? – думав я собі. Тай що мені самому тепер робити? – П.Г.

З матеріалів газети “Бескид” №22 від 11 червня 1933 року
На фото воїни УГА в таборі інтернованих. Джерело: Віртуальний архів УНР.