(Різдвяний спомин скитальця з 1920-21. р.)

Під осінь 1920. р. числив табор інтернованих в Ліберці (Райхенберґ) на Чехословаччині кілька тисяч старшин і стрільців У. Г. А. Були це переважно збігці, які ріжними дорогами переходили чеський кордон, тікаючи з Домбя, Тухолі та зі Східної Галичини, де вже не могли довше окриватися перед оком нової влади. Найбільш численну і суцільну групу творили кравсівці, се ті, що під проводом ґен. Кравса літом 1920. р. силою перебилися через Галичину і прийшли на Підкарпатську Україну. Вони заняли південну частину табору, прозвану нами “Херсонською областю”. Кравсівці держались зпоміж усіх найбільш бадьоро і робили вражіння регулярного війська. Пізнати було, що весь час до тепер жили на свободі і не знали ще полону.

Немале було число старшин і стрільців, бувших австрійських вояків, що приїхали сюди з італійського полону. Їх можна було відріжнити на перший погляд: не було на них умучення, були добре відживлені і зодягнені у нові італійського крою однострої. Вони мало говорили, а більше слухали, наче відчували те, що не мали змоги боротись у визвольній війні. Були в таборі теж тяжкі інваліди, усіх чотирнайцять, та не з визвольної війни, бо ці не могли сюди дістатися, а з італійського полону. Їм приділено окремий барак і призначено санітарну опіку. Воліли тут на чужині серед злиднів при своїй армії дожидати слушного часу, як їхати до Галичини. Часто заходив я між них і кождого разу був збудований та до глибини зворушений тим, що бачив. Ці люди забули на свій біль, а про власне майбутнє думали менше як ми здорові. Хоч і нездатні до нічого, думали і говорили по своє військо, тішились що можуть бути тут спільно з нами. Терпіли богато недосгач, більше може як в Італії, та ні слова нарікання не чув ніхто від них. Запопадливо перешивали самі або давали другим переробляти свої італійські однострої на галицький крій, нашивали відзнаки, то старшого стрільця то вістуна (висших степенів мабуть не було серед них), на шапки начіпляли з гордістю нові тризуби. Декотрі з поміж них померли на чужині. Любов до Рідної Землі веліла їм вибрати чужу на вічний супочинок. Опікувався, ними, наче рідна мати дітьми, хор. Микита Капець, рівнож інвалід але лекший, який також вернув з італійського полону. Заодно у них пересиджував, неграмотних учив письма, усім прочитував часописи і книжки, учив рідної історії та видумував ріжні розривки для них. Коли приділені до послуг санітарі занедбали свій обовязок, хор. Капець працював за них, приносив з кухні харчі, мив посуду, робив порядки. Деякі старшини звали його диваком та це була людина високої ідеї і незвичайної посвяти, при тім глибоко реліґійна.

Зпочатку панував у таборі веселий настрій. ІІриємно сходив час на оповіданнях пригод, балачках, пізнаванні нових людий. Стрічались по довгій розлуці товариші, які донедавна вважали себе за погибших, розказували собі взаїмно свої переживання. Ми могли свобідно виходити до міста та виїздити, куди хто забажав. Команда не робила в тім згляді ніяких перепон. Найчастіше виїздили наші до недалекого Дайчґаблю, де стояла наша гірська бриґада. Відси гості приїздили часто до нас. Тоді ще жили ми надією на недалекий поворот до Рідного Краю як зорґанізована армія. Цю надію піддержувала команда табору та делєґати Диктатури, які часто приїздили сюди з Відня і привозили все нові і “певні” вістки. Та це недовго тревало. Прийшла зима, а з нею станула перед скитальцями сіра дійсність. Польсько-більшовицька війна була покінчена, кордони з грубша усталені. Галичина припала Польщі. Чеська влада зменшила нам грошевай пайок на 50 сотиків денно, зрівнала старшин зі стрільцями та почала з останніх творити робітничі відділи і висилати їх в ріжні місцевости чеської республіки. В бараках почав дошкулювати холод. Самі обставини приневолювали нас до реальної оцінки положення, чого вислідом був виїзд многих старшин і стрільців на студії до Праги, Відня, Ґрацу та інших міст. В бараках остали хиба ті, що не мали іншого виходу.

Коли я роздумував над тим, куди виїхати, дістаю в грудні поручений лист від о. Льва Сембратовича з Канади. Пише, що має для мене готову посаду у Вінніпеґу та що вислав для мене корабельну карту і гроші на дорогу по адресі нашого парохіяльного уряду до Відня. Туди маю чимскорше зголоситися, бо вже через тиждень відїздить умовлений транспорт до Канади.

Моя радість була не до описання. Таборові товариші заздрили мені цього щастя і просили не забувати про них у Новому
Світі. Чимскорше виїхав я до Праги. Представництво Галицького Уряду дало паспорт без трудности, однак австрійський конзуль відмовився дати візу на переїзд до Відня: велів ждати кілька днів, заки він порозуміється з міністерством внутрішніх справ, яке часово здержало всякі дозволи на вїзд. Та годі було чекати так довго, бо всего пять днів ділило мене від останнього реченця виїзду з Відня. Не маючи іншого виходу, рішив я перейти чесько-австрійський кордон на нелегальній дорозі без паспорту. Не такі кордони переходив я — думаю собі — перейду і цей; підїду за два перестанки до границі поїздом, а там, дасть Біг, проскочу пішки. Пішов, не довго роздумуючи. на залізничий двірець,
купив білєт до Знойма і сів у поїзд. На одннацяту в ночі був я в Зноймі. Ревідували тут хиба тих подорожних, які їхали дальше; мене пропустили до міста без перешкод. Іду вулицею і роздумую, у кого засягнути інформацій. Нараз бачу відчинену каварню, а на ній німецький шильд. Заходжу до середини, кількох молодих людей грає в білярд, розмовляють по німецьки. Через пів години збираються до виходу. Останнього перепрошую, звіряюся з моїй наміром і прошу о вказівки. Потрафив на доброго чоловіка, який випровадив мене на край міста і порадив, як і куди йти.

Дорога була тяжка, завалена снігом, який саме почав таяти. Що хвиля наступав я на калюжу як звичайно на польовій
дорозі, по котрій ніхто тепер не їздив. Довгий час ішов я лісом і якось щасливо минув кілька разів роздоріжжа. По кількох
годинах такої дороги пустилася страшна сніговія. Противний вітер засипував лице мокрим снігом, що світа не видко, ні дороги. Я промок на скрізь, але терпеливо іду вперід. Приходили сумніви, чи не зійшов часом з дороги, бо граничне село Kailing повинно вже бути близько. Нараз чую, шо сходжу вниз. Стаю і надслухую; чую десь недалеко удар вежового годинника. Радість вступила до душі. Збираю остатки сил і йду далі вперід, все одно куди, коби тільки дістатись до людської оселі, і бодай хвилину відпочати. Вкінці бачу перед собою обриси домів, але всюди темно. Тільки з лівогого боку бє ярке світло; туди прямую навпростець. Вже лиш кільканацять кроків ділить мене від самітної хати, з якої доходять людські голоси. Нараз я поховзнувся і шубовсть у воду, висще пояса. Витягнувся з бідою і тепер уже бігцем пустився до хати. Знова трафив на доброго чоловіка, який приняв радо та ще поміг сушити мій перемоклий одяг при вогні. Був це бідний дорожник, людина добродушна, яка вдачею більше подобала на нашого селянина як на німця. Коли я відпочав й огрівся, випровадив мене господар добрий кусень дороги і показав напрям. Щоби не попасти в руки прикордонної сторожі, радив іти прямо полем. У віддалі двох кільометрів є присілок, а там австрійська границя.

Я пустився жвавим кроком вперід. Дорога була і ще тяжща як дотепер, бо сніговиця не уставала, а надто ішов я весь час
заораним полем потикаючись на кождім вигоні. ІЦоби скоріш минав час, починаю числити кроки. Та заледви нарахував до кількох соток, побачив перед собою в темряві трох людей, які ішли в напрямі до мене, двигаючи щось на раменах. Як тільки доглянули мене, пристанули на хвилю опісля кинулися в сніг. Пристанув і я не знаючи, що робити, але скоро рішився іти далі. Та ледви ступив два кроки, впав стріл. Заскочений тим припав я до землі і почав кричати до них в голос: „Не стріляйте! Я чужинець, безборонний, хочу перейти границю”. Щось радили між собою, відтак казали мені встати і підійти до себе. Повставали і вони, оглянули мене з боків і почали сміятись. Це були німці, пачкарі, які саме вертали з Австрії Мене взяли за чеського жандарма і рішили боронитися, тимбільше що бачили тільки одного перед собою. Як показалося, були добре озброєні. Мені радили поспішати, бо коло шестої над ранок чеські сторожі виходять зі станиці на контролю, а тоді неможливо перейти.

Іду певний себе. Вже бачу скрайну загороду, за котрою безпосередно пливе в долині граничний потічок. На дворі стає ясніше, чути іржання коний і людські голоси. Сніг устав. На кілька кроків перед загородою завважив я якогось осібняка, як біг скоро у віддалі яких 500 кроків, наче старався перейти мені дорогу. Та я пройшов скоріше. Нараз чути стріл, один, потім другий. З хати вибігає господар, німець. Питаю, де границя. Провадить через огород і показує в низу річку. Яких двайцять кроків ділило мене від неї. Я побіг, проскочивши невисоко огорожу, поза другу хату, а тут в низу над самою річкою з десяток озброєних людей,здається немов чекають на мене. Прямо в руки попав і то на самій границі. Всі враз скричали “Stoj, zatracena potworo”, і вимірили кріси. Я станув і по приказу підняв руки в гору. Прискочило кількох, осмотрили мене, чи не маю оружжа, забрали наплечник й усе, що найшли в карманах та пігнали вздовж річки на станицю. Пробую представити їм моє положення, кажу що я чужинець, еміґрант, що від переходу на другий бік залежить моя будучність і т. п., але надармо. Коби тут до діла з одним або двома, то ще мож було надіятись помилування, а їх було коло десять. Пропали мої надії, я погодився зі судьбою.

Зі станиці відвезли мене шупасом до комісаріяту поліції в Зноймі і тут за спробу недозволеного переходу границі при-
судили на пять днів арешту.

На сам Свят-Вечір відставили мене до тюрми, вякій найшов я двох товаришів недолі; оба сиділи за невелику крадіж, яку— як твердили — поповнили нарочно те, аби дістатися до арештів, бо не мали де подітися. Три дні просиділи ми спільно.За той час я з трудом навчив їх нашої коляди “Бог Предвічний”, яку ми співали разом в день і в ночі через свята.

Я не відсидів усеї кари в Зноймі.’Гретого дня “відшупасували” мене до нашого табору в Ліберці, де мусів відпокутувати решту в таборовім арешті.




З матеріалів газети “Бескид” №1 від 7 січня 1932 року
На фото Українська бригада в Німецькім Яблоннім. “Воскресна Служба Божа дня ІІ.ІV.1920. Джерело: Віртуальний музей УНР