СПОМИН ІЗ 1919 РОКУ

…На самий Свят-Вечір були ми в постійному поготівлі, бо ворог погрожував щохвилини атакою. Місяць світив ясно – дуже непригідно для стежування і як тільки він сховався за хмару ми, шість добровольців, вилізли з землянок. До ворога було яких 400 метрів. Ровом, що отут находився, підповзли ми, скриваючись в його тіні, доволі близько до нього. І от тоді, коли інші сиділи за святовечірною ялинкою, а діти реготались (незрозум.) по дідуху, коли всі тішилися святом, я повзав (незрозум.) крок за кроком напинявши усі нерви, щоб іти яктихіш, і впяливши очі в темінь. Ми чули вже голоси з їхніх ровів, один скок і ми могли бути там.

Але щось повернуло увагу ворога на його передпілля. В мовчазну Святу ніч залунали перші стріли. я й моїх трьох людей (двох залишив я, щоб нас не окружили ззаду) прищурились за малим горбком. Я швидко рішився: боронитись – це значило загинути, бо ось праворуч від нас вийшло кількох з ровів і йшло просто на нас. Окружити нас було дуже легко, – отже назад! Я бачив і підслухав доволі.

Повземо. Нервово, швидко, але без шелесту, 30 метрів за нами яма, вирвана гранатою, – Ще поки дотягаємось до неї, куля потрапляє мого товариша В.К. в голову, другому куля прошиває рами й пролітає крізь полу плаща, зачіпаючи ногу, – Він хоче залишитися, але я гостро наказую йому повзти дальше в пітьму і помагаю йому – Один з моїх товаришів зірвався і не зважаючи на кулі, побіг до окопів, де сказав сотникову, що нас трьох попало в полон.

Вороги підходили ближче. я думав, що вже все пропало. Прощайте, товариші і ви там дома! Якщо навіть вороги – люде, до побачення по війні!

Раненого товариша не міг я ніяк залишити. Я дожидав, що ось кожної хвилини над нашою ямою криївкою нагнуться вороги, але Бог хотів мабуть інакше. вони затрималися біля того горбочка, де ми недавно лежали в чвірку, і почали голосно перекликуватись:
– Хто це був? Що? Українська патруля?

Я лежав коло раненого, підложив йому руку під голову і шептав до нього слова заохоти. Я найшов напотемки його рану, пробував перевязати її і роздер йому закривавлену, липку під пальцями блюзу й сорочку. Він сичав і глухо стогнав, а я згадував, що це Свято, Вечірна Ніч вирятувала нас: вороги святкували “Трьох Королів”, мабуть з горілкою, бо ревіли на цілий голос “Єще Польска”, вояцькі пісні і коляди…

На полі втихли стріли давно. В наших окопах почали колядувати у багато голосів, як завжди. Хтось заводив соло, решта впадала. Ворожі рови почали затихати і врешті заслухалися в наші коляди. Небезпека над нами минула, але хто зна, чи не схочуть вони перевірити стежами своє передпілля, бо чейже (незрозум.) могли почути стогони мойого товариша, – що тоді? Я почув, що рана його, хоча перевязана, кривавить дальше й вже хотів стати, піти до ворогів і замельдувати себе, щоб бодай товариша вирятувати від смерти з упливу крови. Сотник мене висміяв, коли я оповідав йому пізніше про це, але я був наївний ідеаліст й ані на думку не приходило мені, що ворогові не залежить на якомусь там одному раненому українцеві!
Нащастя В. сам відвів мене від тієї думки. Він шепнув півголосом.
– Щоб тільки не попасти в полон! Чи вони не прийдуть рятувати нас?..

Я розщибався (незрозум.) думкою, шукаючи рятунку. Вороги не знали про нас, наші не давали знаку, а місяць світив знову так ясно, що бігти до окопів і дати знати про раненого В., це значило залишитися трупом. Що я прожив у тих двох годинах, поки місяць не сховався зовсім і поки затіненим ровом не підліз до нас якийсь санітер (незрозум.) , якого сотник вислав, щоб притягнув трупа вбитого і який зовсім припадково трапив на нас (той, що побіг до окопів, сказав що В.К. вбитий і думав, що ми всі в полоні), – це годі вам в кількох стрічках передати.

Одне вам тільки скажу: я був тоді спокійний і ані на момент не боявся за себе та свого раненого товариша. Я вірив чомусь, що над нами в ту ніч є Божий палець і Божа опіка. А свідомість, що хтось є над нами й охоронює вас і нещасливішого від вас, додає все сили і заохоти…

З матеріалів газети “Краківські вісті” №1 від 7 січня 1941 року.
На фото вояки галицької армії в часі боїв за Львів. Початок 1919 року. Джерело: Віртуальний музей УНР