/ Спомин рядовика Української Повстанчої Армії /
Воно було узимку сорок п’ятого.
Сотенний Гроза вислав нас кількох на стежу в недалеке село. Це було пів роя: Степан – як командир, Юрко, Остап, Микита, я і малий Коля.
Як виходили ми з густого ліса, вже вечоріло. Причаєно і так немов гнівливо тріщав нам під ногами сніг. Причаєно і остережливо тріщало віття. Ми всі у білих, довгих, хутряних шубах, на плечах в кожного “папашка” (ППШ, автомат прим. ред.), у мене ще й “дихтяр” (кулемет Дегтярьова прим. ред). І йдемо – весело і обережно. Уже і край ліса -поле – і в яру широко розкинене знайоме вже село Н. Нам треба тут заночувать. До кого підем? До Насті. І вже – стук-стук в вікно… А хто там? – Свої одчиняй! – Ах, ви, – і радісно усміхнені блакитні очі доні Мотрі.
Нас просять повечеряти. Гуторимо, жартуємо. Остап недалеко від хати, стоїть на стійці – та гляда, чи не надходить ворог. У селі тихо, сонливо, лиш ледь-не-ледь десь чутно гавкання собак. Ніч морозна і зоряна…
Нам хочеться поспать і ми кладемось покотом у хаті на солому. Приходить сон так солодко і безжурно…
Та враз – Гаррррах! Харрррахх!! – вогонь з “папашок” й кулеметів. – Остап вбігає в хату і криить:”Червоні! Окружили! Вже і відвороту нам нема!” – А густі стріли щораз ближче, вже чутно вигуки “товаришів”. Ми завмираємо. Їх – сила. Степан зривається і шепотом до нас: “Ну, хлопці, час на нас, ставати по місцях.” – Боронимось з хати. Прийдеться мабуть погибать, та – може – Бог пошле і щастя… “Ставати – готуватись!” –
Ми скоро входимо в хату й двері із середини замикаємо ключем. Микита, я й Остап пильнуємо вікон, Степан боронить сіни, Юрко та Коля йдуть до другої кімнати. І ждемо. На дворі сіріє… День… Я бистро і напружено дивлюся крізь вікно. Уже доволі виразно чорніють постаті червоних. Я це голошу командиреві, а він: – “Стій, почекай, на мій наказ почнеш вогонь!” – І в хаті знова мертва тишина. Я чую тільки удари мойого серця; вижидаюче стискаю приклад вірного “дихтяра”. Та враз ми чуємо тупіт попід хату і стукоти в двері з криком “отчиняй!”. До мене шепче командир: “Вогонь!” – і я націлюючись, сильно потискаю спуст “дихтяра”. І чують всі, як замок дзвінко закланцав, але й зараз же глухо, зі стогом, завмер. Набій не вистрілив, затявся. У мене із жаху ціле чоло зрощується потом. Я скоро підтягаю замок вдруге, – і знову це саме: дзвінке клащання, стогін. О горенько моє, затявся, зрадив мій “дихтяр”. Та раптом чуємо якийсь підозрілий рух між ними з-за дверей і шепоти: “А что оно такое, Ваня?” – і скорий тупіт ніг. І тихо. Ворог ніби приваливсь. Подвір’я чисте, мов тут й нікого не було.
Степан дає наказ – чекати всім у хаті на його знак, – а сам виходить на дорогу. Ще сіро є і темняво. Дорога і місток. А дальше – темні постаті більшовиків. Степан числить – їх більше двадцять! Він йде до них, спокійно і поволі. Ми завмираємо. Ой леле, що буде? Вони ж його побачать! – І справді. Ворог ворухнувсь. Вже чути крики: “Стой, кто йдьот?” – “Свой” – чути ясну відповідь Степана. Червоні думають, що це хтось із села і зновуж “Стой!”..Скрізь сіро і трівожно. Степан іде. Червоні ворушаться. Вони застрашено і вижидаюче збиваються в одну суцільну масу. А Степанові, видно цього і треба. Так певно зближається до них, ніби до своїх хлопців.
Та більшовики теж не забувають про обережність. Кріси держать вони на поготові в руках і знова:
-Стой!…
Степан віддалений від них вже тільки на яких двадцять кроків. І навіть не було часу подумати про що йде – так швидко “папашка” злетіла зза Степанових плечей до його рук. І –
– Трррах!…
Посипались стріли з цілого ріжка. А в парі з тим жахливий зойкіт – стогін смертельно ранених червоних. Ми чуємо наказ:
– за мною!
І притьмом вискакуємо з хати на дорогу. А там – на поле – в яр – і в радісно привітливу глибинь лісу.
Ми – вільні!… Боже!…
За нами тільки сірий день, – густий вогонь із кулеметів, – досадний крик розлючено безсилих ворогів, – і полумяний сніп горіючої хати. А ми вільні! Нам радісно і дужо!
З матеріалів одноднівки юнацтва О.У.Н. за грудень 1945 року.
Режим доступу на diasporiana.org.ua
Фото невідомих воїнів УПА. Джерело: Фотоархів УПА