(Спомин з Йордану в Галичині 1941р.)

Зближаються Йорданські свята, а те, що пережилося підчас большевицької навали помалу піде в забуття… Тож хочу поділитися спомином з тих часів з тими читачами, яких минуло те нещастя глядіти в будучність і не бачити виходу з гнету.

Було це саме на йорданський св. Вечір 1941 р. На дворі сильний мороз. На приходськім подвірю рух большевицьких жовнірів , яких на приходстві було багатою. Я саме задумався над тим, як освячу воду для моїх парохіян на св. Вечір, а головно над тим, чи не буде яких перепон у сповненню моїх душпастирських обовязків в сам день Йордану. Та не було коли думати, бо з’явився у мене старший господар та й півшепотом каже, що один жовнір хоче сповідатися. Я довго не надумуючися, сказав: “та ж ви знаєте, де я сповідаю” , а він на це взяв ключ і пішов. Та як тільки він відійшов багато гадок насунулось, мов чорні хмари на мою голову. Тут повно жовнірів, політрук, ветеринар, котрий недавно жадав від мене, щоб дати йому спис командирів, котрих дітей я хрестив і еще остерігав мене. І багато інших думок кликало: “вікно сільради глядить прямо на церков”. Та за цей час мій господар з’явився вдруге та й сказав мені що жовнір зараз прийде до церкви, а церква вже відчинена. Кажу мойому господареві: “скажіть тому жовнірові, щоб прийшов на сам Йордан раненько досвіта, тоді всі сплять і все зробиться непомітно”. Пішов господар, скоро вернувся та сказав мені, що жовнір пішов у церкву та сказав, що не вступиться з церкви, доки його батюшка не висповідає, він вибирається на фінляндський фронт, а обтяжений гріхами, мусить позбутися цего тягару і байдуже йому, чи якийсь командір чи політрук його арештує. Не було часу думати. Ще раз поглянув я на двір і зітхнув до Бога. На подвірю стало пусто – мені стало лекше, я пішов у церкву, яка була біля приходства, висповідав жовніра українця, уділив св. Причастія, дав вказівки на дальше, вийшов сам, а його оставив.

Минуло кілька місяців. Мій жовнір пішов на фінляндський фронт. В міжчасі війна з Фінляндією і совітами закінчилася, совітські частини вернулися на свої місця.

Літом – господарив я на городі, який мені ще остав зі всего приходського поля – мав еще дві корови – одну мав продати, а одну ще одержати. От, коли косив траву на городі дивлюся – заглядає якийсь большевицький жовнір крізь штахети, яких у паркані вже мало остало… Заглядає ніби щось хоче говорити – аж чую: “батюшка, чи ви мене пізнаєте? Спасибі вам, Бог мене захоронив, хай і вас хоронить від всього зла, – я щасливо вернувся. Бувайте зорові!” – і пішов, бо надійшов гурт жовнірів, тож він не хотів зраджувати своєї прихильності до батюшки. Я пізнав по голосі – це мій жовнір, якого я сповідав – він прийшов подякувати за св. Сповідь.

Не минуло кілька тижнів і того самого жовніра я сповідав, але вже перебраного по цивільному. Його перебрав господар, бо не хотів себе і мене наражувати. А Йордан в тому році я перевів в повному святочному настрою з вдоволенням, що сповнив мій важкий в тім часі обовязок, що згоїв рани одної тяжко страждаючої української душі.
о. С.М.

З матеріалів газети “Холмська земля” №3 від 17 січня 1943 року.
На фото братська могила радянських солдатів по дорогою до Раате (Фінляндія). Джерело: Монумент Зимовій війні