СС-ПК. Червоне, налите кров’ю сонце ховалось за солом’яні стріхи подільського села. Погасле небо вкривалося густими хмарами диму від палаючих навколо хат і машин. На золотих ланах пшениці, якої не встигли зібрати працьовиті руки українського селянина, а поорали залізні гусениці та тяжкі вибухи артилерійських снарядів, зосереджувались наші з’єднання, щоб рушити в похід та проламати більшовицьке кільце оточення, що, мов аркан, все дужче стискало наші війська. З обох боків розгорнулись штурмові відділи, що забезпечували бойову групу з флангів. Сонце погасло, глухо гуділи мотори автомашин. Мов чорні тіні, мовчки просувалися вперед вози, машини і вояки. Наші частини прямували на південний схід. Навколо на віддалі кількох кілометрів палали пожежі. То горіли села, підпалені більшовиками. Розмочена дощем рілля липла до чобіт, а колеса возів нагадували тяжке млинове каміння.
Балка, що чорною гадюкою просувалась цілу ніч, змінюючи щораз напрям, тихо наближалась до села. К., недалеко від галицького міста З., де призначено удар на прорив.
Врешті зачорніло село. ударні частини зайняли середину, решта пішла на правий та лівий фланги.Наша гармата переїхала направо, “ПАК” – наліво. З большевицької сторони зацокотів “Максим” та розпочався сильний артилерійський вогонь з танків. Спалахнула над нами рожева ракета , і большевицький Т-34 спрямував свій вогонь в середину нашого табору. Але не марнували час і наші гармати та кулемет; сильним вогнем відповіли ми більшевикам і кинули виклик на рукопашний бій. Несамовито заревли большевики своє “ура-а-а-а!” Світні кулі летіли, мов іскри від удару ковальського молота. Спочатку в нас счинилась метушня. Заіржали коні, стаючи дибки, а вози змішались в один клубок. Лише нагальна атака могла врятувати нас з цього хаосу. З гучким гриком “Слава!” – кинулись ми вперед; дула наших гвинтівок і автоматів дихали безперервним вогнем.
Мов нестримна лавина, вдерся в село наш “ПАК”, а також решта наших бойових груп. Не витримав ворог такої атаки і подався назад, обсипаючи нас страшним вогнем. Безупинний свист куль нашої легкої зброї і снарядів гармат та гучний крик “Слава!” – неслися диким гомоном по вулицях сплюндрованого галицького села і гнали большевиків через багнисте пасовисько в напрямі стрімкої гори за селом.
Блідло небо, починався світанок. Настав пам’ятний, напоєний нашою кров’ю день 22 липня 1944 р.
В селі стояв знищений совєтський танк Т-34, навкруги ненаситна земля пила кров побитих вояків.
Ми мчали вперед. Большевики пробігли пасовисько і зупинились на високій горі. Звідти почала бити по нас їхня тяжка зброя, вкриваючи землю чорними латками вибухаючих снарядів. Кулі ворожих кулеметів обсипали нас, ніби градом. Але вони нас не лякали. Вперед! Вперед!
Сьорбнувши похапцем брудної води з болотистого струмка, ми бігли вперед, щоб перейти залізничну лінію, шосе і вкриту лісом гору. Залишалось всього кілька десятків метрів до лісу, як з боку виповз ворожий Т-34 і почав сіяти навколо смертоносним вогнем. Для нас немає вороття! М имусимо прорватись! Це для нас “бути чи не бути”.
18-літній стрілець, т зв. “панцер’єгер”, рішився на відчайдушний вчинок: він підповз до ворожого залізного велетня і вдалим пострілом вивів його з ладу. Далі – ще тяжчий підйом на гору під безперервним ворожим вогнем. Пішли в дію ручні гранати, і нам вдалось остаточно розбити ворожі скорострільні гнізда. Густим чагарником ми видряпалися на гору, а там галявина, ліс і воля…
Большевицька лінія прорвана. Перед нами був вузький коридор, яким ми просувались до наших частин.
Ще двічі того дня ми провадили бої з розпорошеними большевиками, але своєї мети досягли. Ми пробилися з большевицьких кліщів.
Ясне сонце своїм золотим промінням цілувало мертві обличчя поляглих на полі бою стрільців – героїв, а нам освітлювало дальшу вільну дорогу.
Олександр Луцький,
воєнний кореспондент
СС дивізії “Галичина”
З матеріалів журналу українських добровольців в таборах поранених “Вояцька слава” №1-2 за серпень-вересень 1944 року.