Лиха пригода спіткала в лютому 1683 року запорожця Якова Гусака, товариша сотні Іванининої. Саме в цей час ця сотня зімувала в Полтавському полку. Якову Гусакові довелося стояти на кватирі в Диканьці. Робити не було чого. Ото знічев’я він часто піячив. Одного разу в шинку на підпитку почав Гусак бійку з місцевим жителем василем Вовком, і той, розпалившись, одкусив запорожцеві вухо.
На суді Вовк щиросердно скаявся в тому, що “за наущенням бісовським”, бувши п’яний “з запальчивости гніву”, завдав Гусакові такої шкоди. Суд присудив йому “єднати” (дійти згоди, давши нагороду) потерпілого. Вовк не відмовлявся запропонувати Гусакові яку завгодно нагороду, але як можна віднагородити людину за відкушене вухо.
Справа була не в тому, що втрата такої потрібної речі, як вухо, робила з Гусака посміховисько, а в тому, як він з’явиться безвухий на Запоріжжі. Там усе товариство, напевне, подумає, що він збувся вуха за якийсь злочин (як одна з кар тогочасних, поширене було значкування – відрізування носа, вуха тощо). Була небезпека, що його навіть з війська виженуть, та й скрізь, куди б він не з’явився, довелося б доводити, що це не кат у нього відірвав вухо, а що ця втрата сталася під час бійки. І ось Гусак вимагав, щоб Вовк, винний в його нещасті, дістав для нього від уряду таке “письмо”, що його б можна скрізь де тільки треба, подати на доказ своєї невинности.
Виконуючи цю вимогу, Василь Вовк з’явився на засідання полкового суду з таким проханням:
– Панове маїстрате полтавський! Понєваж то я, за наущенням бісовським викрочив був (провинився) Якові Гусакові, товаришеві сотні Іванининої козаків запорожських, а то в подпілості з навожденія бісовського, а до того ж запалчивости гніву, йому ухо зубами одкусив, що з суду вашого декретом прикрито і велено мені Гусака єднати. Я того, варуй Боже, і не одмовляюся: повинен буду, як змогу єднати. А що большая річ, аби Яков од товариства войска запорожського безчестя і наругання і в потомниї (майбутні) часи не поносив, прошу, рачте (звольте) милость ваша йому Якову письмо врядовне дати.
Суд визнав, що треба задовольнити таке прохання, і ухвалив: “Виддячи ми склонность (каяття)Василеву Вовкову і помірковання межи обома сторонами, видаєм сіє письмо врядовне Якові Гусакові, для імовірности, іж (що) он той члонок втеряв приз виступок Василів, за нестаток і злость ні од кого іншого, тілко од власного Василя Вовка, і тоє шкодити Якову не міст на славі Його на самом славному Запорожжу, яко теж на полях і где колвек (де б то не було) в станах козацьких і при войськах, вездє, аби оному нагани на честь не роблено і добрій славі його не нарікано, але і овшем при стародавній братерській любви, яко зацного товариша ховано, на що для ліпшої віри і впевнености і за для увірення кождому, хотячому о том відати, сіє наше письмо видаєм і тут в книги міськіє полтавськіє велілисьмо вписати “Діялось в Полтаві, в дому судовому 1683 року, февраля 28 дня.”
Крім полкової старшини та війта, це посвідчення ствердили своїми підписами й представники Запоріжжя, що брали участь у суді, перебуваючи тоді в Полтаві: Іванинина, “сотник товариства войска запорожского” безпосередній начальник Якова Гусака; Матій писар куреня Щербинівського та запорожці: Мисько Врижажа, Грицько Мовчаненко, Іван Шульга й Петрик з Васюринського куреня.
Суперека Пістон
З матеріалів книги “Кубанський Край”, Прага, 1932 р. с. 14-16
(Репринт матеріалу з “По судах Гетьманщини”. Нариси народнього життя другої половини 17 віку. Вид. “Рух”, Харків)
Режим доступу: diasporiana.org.ua
Фото зі «Старины Малоросийской, Запорожской и Донской» М. Сементовського (1846).(Сементовский Н. Старина малороссийская, запорожская и донская. – СПб, 1846. – С 14.