(Спогади)

Це було понад 50 років назад на селі північної Полтавщини. Я вже другий рік ходив до школи. Багато клопоту завдавали ми тоді вчителям через незнання російської або “панської”, як тоді казали, мови.

Учителі, місцеві українці, – з них один навіть досить відомий український поет, – не сміли в школі вживати української або “мужицької” мови для пояснення або перекладу незрозумілих російських слів. “Лєстніцу” вони мусіли малювати на таблиці, замість перекласти “драбина”. Гірше було з “арбузом”, бо й намалювати його тяжко й ми, діти, думали, що то гарбуз, а не кавун. Багато було непорозумінь на цьому ґрунті. Пригадую, що в перші місяці я гірко плакав, ідучи до школи, і не міг пояснити моїй неписьменній матері, чому я плачу. В другій групі я трохи оговтався і став переборювати труднощі, завдяки добрій пам’яті, “зубрячи” все підряд, зрозуміле і незрозуміле. Напр., вірш “Сєнокос”, а особливо останній куплет його я зрозумів тільки в учительській семінарії, хоч добре вичитував його напам’ять ше в другій групі початкової школи. Жадного ж слова в цьому чудернацькому куплеті зрозумілого не було. Справді:

“Только Жучка удалая
В рихлом сене, как в волнах,
То взлетая,то ниряя,
Скачет лая впопихах.”

І от одного вечора забігає до хати сусідська дівчина, неписьменна, з “сіренькою книжечкою” в руках і просить мене прочитати їй голосно цю книжку. Я погодився. “І с трудом, от слова к слову, пальчіком водя”, починаю читати. Чудне якесь: слова не такі, як у шкільній книжці, наче якісь ближчі, рідніші… Все ж я, ввесь віддаючися техніці читання, не розумію, чому моя мати, що сидить на печі, й дівчина плачуть. Мені дивно, що від книжки можна плакати.

Книжка та була Шевченкова “Катерина”. І я лише пізніше зрозумів, чому плакали мої слухачі: великий поет мав ключ до сердець наших людей.

Згодом, по закінченні двоклясової (5-річної) школи, я став розповідати знайомому крамареві-щетинникові про те, як в останній клясі школи учитель читав дуже чудні оповідання про “хахлів” (Книжечка Раєвського “Сцени і расскази із жізні южно-русского народа”), а ми всі реготалися.

“А знаєш, з кого ти сміявся?”- питає мене крамар.
“Як – з кого? З хахлів!” – відповідаю.
“А ти хто?То ж ти з себе сміявся. Е, що з тобою говорити! Коли буде в тебе 35 копійок, купи таку книжку “Кобзар” Шевченка, читай її, може ти багато дечого не зрозумієш, але все ж дізнаєшся – хто ти і чи треба нам сміятися самим із себе” – Сказав крамар і перейшов до своєї роботи. Я таки через якийсь час у щетинника купив тодішнього цензурованого, з безліччю крапок замість слів, “Кобзаря”, без поезій “Сон”, “Кавказ” і інших заборонених творів.

Пильно почав читати… Само собою, з тодішнім моїм розвитком і освітою багато дечого я не зрозумів, але більшість творів огнем пекли мою хлоп’ячу душу. І диво дивне: поступово в моїй ще дитячій уяві чудні, придуркуваті “хахли” й якісь невиразні “малороси” в сіряках із кобеняками з географії Баранова перетворюються в статечних, добрих, завзятих, любих моєму серцю українців. Без всяких коментарів, без жадної аґітації “Кобзар” безперечно промовляє до моєї душі і збуджує таку любов до Батьківщини, яку ніщо не зможе згасити довіку. Мабуть, під впливом мого захоплення твори “Кобзаря” з не меншим захопленням слухали й селяни в глухому селі на Херсонщині. Десятки чоловіків, жінок, дівчат і парубків, бувало, в неділі й свята збираються на каміння, щоб послухати “Наймичку”, “Гайдамаків”, “Невольника” тощо. І як вони слухали… Навіть немовлята не плакали на руках у матерів! Не диво, що коли в 1902 році селяни на Полтавщині почали палити панські маєтки, то ми собі уявляли, що то повстали козаки-запорожці, що то починається визволення поневоленої України. Отже, в минулому, тепер і в майбутньому “Кобзар” був, є й буде джерелом, що наповнює українське серце тим добром, від якого воно “вік не прохолоне”.

Звичайно, ми до 1906 року, коли було видано новий “Кобзар”, дуже цікавились, чим заповнено ті місця, де ми бачили лише крапки. Крім того, пізніше я почув, що є такі заборонені твори Т. Шевченка, про які в цензурованому “Кобзарі” нічого не згадується. І от ще до революції 1905 року в глухому селі на тій же Херсонщині, я зустрів священника, який мені всі нелегальні твори Шевченка прочитав напам’ять. Я досі дивуюсь винахідливості й терпінню цього священника, який ще семінаристом, боячися тримати в себе нелеґальщину, вивчив її просто всю напам’ять. 

Але яка була радість, коли появився повний “Кобзар” під редакцією Доманицького. Тоді вже я був в учительській семінарії. Ми сотнями виписували цю дорогу нам книгу разом із великим портретом її автора роботи Красицького і розповсюджували її по селах. Це збуджувало національну свідомість в найбільше зрусифікованих околицях нашої Батьківщини…

Пригадую вже 1936 року один колишній селянин з Полтавщини, а тепер “шахтар-стахановець” Донбасу, під п’яну руку в вагоні голосно репетував: “Пам’ятаєте, що писав Шевченко:

Кохайтеся, чорноброві,
Та не з москалями,
Бо  москалі – чужі люди,
Роблять  лихо з вами.

Тепер рідко можна зустріти на селі хату, де не було б якихось творів Шевченка. Ці твори, штучно добирані большевицькою рукою, часто до них додано масу пояснень, які трактують Шевченка то як атеїста, то як російського демократа-революціонера, ба, навіть, як пролетарського поета. Казав же колись один комісар-жид: Шевченко такі да пролетарській поет! Он так і пісал: “Раскуются незабором* закованниє люді!” Але як не спотворює чорна, біла чи червона Москва “Кобзаря” крапками й усякими коментарями, він безпосередньо промовляє і буде промовляти до сердець нашого великого, хоч і знедоленого народу. Буде промовляти:

Яких батьків, чиї сини.
Ким, за що закуті.

Буде й далі вливати в наші серця замість “сукровиці”, “козацької тої крови, чистої, святої” і запалювати на боротьбу за волю Рідного Краю!

Ф.П.
_______________________
*Забор-по-московськи означає паркан, огорожа.

З матеріалів газети “Українське вісті”, – за 6 березня 1948 р. № 20(172), с.5.
Режим доступу: diasporiana.org.ua
На фото обкладинка “Кобзаря”, видання 1911 року.