Восени 1920 р. головний штаб Дієвої Армії УНР переїхав з Городка Подільського до Волочиськ. Оперативний штаб на чолі з генералом Омеляновичем-Павленком виїхав на конях в поле на фронт. Частина штабу залишилась при другому відділі, а саме при ген. кватирмайстрі Ткачукові. Довкруги волочиського двірця було повно тилових частин. У близькому селі перебував евакуйований уряд УНР. Скрізь було гостре поготівля.
Тієї ночі я відбув нічну варту в штабі армії. В світлиці 1-ої кляси залізничної станції застаю телефоністів й канцеляристів, які в поготівлі ждуть накази. На мапі штабу було легко зорієнтуватися, що фронт зближається до Збруча у вигляді підкови.
Нараз кличуть мене до телефону. По другій стороні дроту вартовий генерал хоче упевнитися, чи все є в порядку. Відтак він наказує приготовити паротяги до вивозки поранених, медсестер і лікарів. У розмові відчуваю, що ніч не буде спокійна. Стараюся, однак, опанувати себе, хоч французи, які кватирували на першому поверсі, також не спокійні, і часто заглядають на мапу штабу. Румунський полковник скаржиться, що він не може спати, бо хоч гук гармат є далекий, але він не хоче попасти в руки большевиків. Я старався заспокоїти його, але повідомлення дижурного підстаршини: “До телефону, пане поручнику!” – не дає докінчити речення.
“Гальо, Проскурів, штаб Дієвої Армії” – заявляю. По другій стороні дроту впізнаю голос Командарма. “Що у вас є на мапі?” – падає запит. Здаю рапорт про загальний стан, як також про вагони на Проскурів. Звітую дещо нервово.
“Вагонів не висилайте. Я зі штабом залишуся на фронті. Чужинців старшин і журналістів переведіть зі штабу до квартирмайстра ген. Ткачука. Уряд має негайно від’їхати за Збруч. Скоро підготовити дві переправи для військ на ріці Збруч. Прошу повторити наказ” – закінчує ген. Омелянович – Павленко. Збираючи останні сили рівноваги, я повторюю наказ дослівно. Після закінчення мойого рапорту настала коротка мовчанка, а за нею: “Більше мужности, пане поручнику!” – відізвався спокійним голосом ген. Омелянович-Павленко і відложив слухавку.
Коли я відбирав наказ і глядів на мапу, я був свідомий, що наше становище не веселе. В моїй голові пересувалися блискавкою питання: “Що буде далі? Чи видержимо?”, але в цю хвилину я пригадав собі спокійний голос командарма і зрозумів, що люди великих дій і чинів мусять в першу чергу бути опанованими.
Над вечір того дня я вже був за Збручем. На другому боці річки ішли ще бої. Бронепотяги плювали дуже часто останнім вогнем. По цей бік наші частини складали зброю: 1-й полк Чорних Запорожців, інші “Чевоні кавалеристи Котовського” не складали зброї. Саме в момент, як Кінний Полк Чорних Запорожців закінчував перехід Збруча й складання зброї, бригада Котовського, що посувалася вздовж Збруча з півночі, заатакувала переправу.
Від тієї хвилини минуло багато років. багатьох наших вояків ми бачили опісля знов у мундирі підчас останньої війни. Вони не втратили надії, не зреклися своєї мети – боротьби за самостійність.
У тяжкі хвилини мойого життя я часто говорив собі:” Більше мужности, пане поручнику!” Те саме хочу передати вам Дорогі вояки, будьте мужні, хоч би які тяжкі хвилини прийшли у вашому житті! Ви повернете ще до Батьківщини, як переможці, бо ви не зреклися своєї мети – вибороти Україні волю.
Сотн. В. Перебийніс
З матеріалів журналу “Сурмач”, – за березень-травень 1956 р. с.14
Режим доступу: diasporiana.org.ua
На фото листівка до 5-ї річниці початку Зимового походу з зображенням ґен. Омеляновича-Павленка.
Режим доступу argumentua.com