Безжурний час дитинства минув, а наша юність не була ще дозрілою. Небезпека не видавалась нам чимось поважним. До неї ми підходили з усміхом на устах і з відвагою очайдушности, питомій нашим літам. Навіть, як ми дійсно чогось боялися, то приховувати це відчуття, намагаючись заглушити його бравурними словами не здаючи собі справи, що стоїмо на порозі подій, які стихійно потягають нас у свій крутіж.

Це був 1943 р. На наших землях велась підпільна боротьба між поляками і українцями. Горіли села, або і зовсім зникали враз із людьми у полум’ях нашого народу. Вже з їхньої руки згинув підступно вбитий голова Українського Допомогового Комітету з Грубешова — Струтинський. Вбито теж полковника Войнарівського.

Смуток і горе завітали й у нашу хату. 11 жовтня 1943 р. поляки (Польске Баталіони Хлопскє) вбили нашого брата Мирослава. В
цей час два наші брати були в 1 УД «Галичина» і тривога про їхню долю зросла в нас тимбільше, бо фронт наближувався все ближче і ближче.

Літом 1944 р. хтось приніс нам листа з повідомленням, що наймолодший брат Юрко вертається з бою під Лопатином через Кам’янку Струмілову де військовий транспорт затримається день-два. Ми не були певні, що здогонимо цей транспорт дивізійників, але вибрались з мамою на зустріч. У той час не було вже ніякого постійного транспорту і ми пішки дійшли до Сокаля, а там “підібрав” нас принагідний автомобіль і ми ним доїхали до Кам’янки. Ми сподівалися, що вояки їдуть потягом і подались на залізничний двірець. І справді, там, на бічних рейках стояв вантажний потяг з вояками, але до нього сторожа нікого ближче не допускала. Все ж, хлопці свої, дивізійники, порадили нам зійти з насипу в долину й обіцяли розшукати Юрка та сказати, де ми чекаємо його.

Минула година, або й більше. Сонце гріло немилосердно, а ми вже втрачали надію на зустріч, бо й не були певні, чи взагалі Юрко їде тим транспортом, і чи зробили ми розумно віддаляючись від дому на майже 80 км. в цей неспокійний час. І саме тоді, коли вирішували
довше не ждати, побачили на насипі кілька вояків і Юрка, що підпираючись паличкою, кульгикаючи на ногу сходив до нас у долину. Ми не знали про те, що він був ранений у бою з большевиками під Лопатином і, що дивізія Галичина їхала під Броди.

Чи можна висловити нашу радість із цієї зустрічі? . . У всіх нас були сльози радості в очах і тривога за дальшу долю Юрка.

Та наш приїзд мав ще одну ціль. Ми хотіли роздобути медикаменти, головно бандажі і йодину для ранених воїнів УПА. Сказали ми про це Юркові, а він передав воякам наше прохання. Здійснити його не було легко, але спритні вояки віддали частину своїх особистих запасів, скидаючи нам у низ з насипу.

Мама розмовляла з сином, а я ловила маленькі пакетики, що котилися немов м’ячики до наших ніг. Так назбирала повну величеньку торбу, а це в той час було неабияким скарбом.

Юрко кульгаючи, підпираючись паличкою мусив на знак товаришів повернутися до шелону, щоб постаратись про дозвіл і перепустку та відпровадити нас, властиво знайти нічліг. Під вечір таки дістав, і ми пішли на плебанію. Парохом Кам’янки Струмілової був о. Целевич. Зайшовши, ми представилися та попросили його про нічліг. Хоч не дуже радо, бо ж час тривожний і не завжди можна було довіряти незнайомим, нас усе таки пригостили, відступаючи ліжко в кухні. Ми ще довго розмовляли з Юрком і, мабуть, просиділи б цілу ніч, коли б не треба було йому повертатись до поїзду. Прощаючись ми не знали, що це прощання було назавжди. Юрко незадовго згинув у Почапах, в брідській битві.

Хай цей короткий спомин буде нем’янучим вінком на незнану досі могилу нашого улюбленого брата.

* Юрій Пшепюрський, нар. 1923 р. був у т.зв. поліційному полку сформованому з добровольців, покликаних до Дивізії “Галичина” в першому наборі. Бойове навчання пройшов у Мецу, Франція, в 4
полку. В лютому 1944 р. 4 полк був перекинутий в Галичину на боротьбу з большевицькими партизанами. Юрій Пшепюрський згодом брав участь у боях з сов. армією під Тернополем/Лопатином, де й був поранений. З-під Тернополя його перемістили до Нойгамеру, а опісля був призначений в охорону штабу Дивізії під Бродами. Відісланий до шпиталя з приводу відновлення рани до Почапів. Згідно розповідей очевидців там він і загинув.

І. Мащак

З матеріалів журналу “Сурмач”, – за  1990 р. с.47-48
Режим доступу: diasporiana.org.ua

Долучитись до прихильників журналу можна за посиланнями:
Сайт: http://synytsia.com
FB: https://www.facebook.com/synytsiablog
Instagram: https://www.instagram.com/synytsia_blog/
Enigma: https://enigma.ua/users/sinitsya_yaroslav/
Telegram: https://telegram.me/synytsia_blog