Отаман Шашкевич

Бригада отамана Шашкевича вже четвертий день була в бою з денікінськими частинами.

Тиф косив бригаду, як і цілу УГА, 1919-ім році в Україні, та виривав зі стрілецьких рядів куди більше жертв, як ворожі кулі й гранати.

Бій став бриґаді не під силу. Стрільці знеможені голодом і холодом, чотири дні без теплої страви, чотири ночі без сну, падали з ніг.

Ворог ввів нові, свіжі й відпочивші частини, з багатими запасами набоїв, що їх бригаді давно не доставало. 

Отаман Шашкевич знав добре, що резерви УГА не має та що надіятися на допомогу чи зміну він не може.

Довгими кроками ходив він по напіврозваленій кватирі. Був свідомий того, що коли не станеться чудо, то буде примушений вночі видати наказ до відвороту. Тільки що видав він наказ комендантові бриґадного табору відїхати з цілим табором на кільканадцять кілометрів назад. Думка що незабаром тою самою дорогою піде і ціла бриґада, мучила отамана, його бліде від непроспаних ночей обличчя почорніло, очі запалися.
На дворі почувся скрип возів табору.

– Ні! Цього не буде!
Голосно скрикнув отаман Шашкевич сам до себе.

Вибіг на двір і крикнув до фірмана отаманської повозки:
– Стати! Нікуди не їдеш!
Фірман зупинився.
З фронту чути було стрілянину. Ці густі вистріли – це ворог, а ці поодинокі і рідкі – це стрілецькі кріси нашої бриґади.

Отаман всміхнувся. Вернувся до хати, вдягнув свій плащ, за хвилину вийшов з хати, підійшов до повозки та звідси видав ще накази своєму шефові штабу, а потім коротко відізвався:
– Я їду на фронт! Може не верну, тоді перебираєте команду бриґади!

На правому крилі бриґади отамана Шашкевича висунена сотня втратила свого сотенного коменданта – молоденького хорунжого, тяжко раненого. Команду сотні пеербрав десятник, але й він упав незабаром ранений.

Сотня стояла безрадна, стрільці почули брак коменданта, зневіра
почала закрадатися в стрілецькі душі. 

Нараз хтось із стрільців крикнув: Наш отаман іде!
– Де? Де він є? – питалися стрільці
– А он, там, він їде на повозці! – відповів котрийсь зі стрільців.
– На повозці? Що ти таке дурне кажеш? – буркнув іншій.
– Що ви, хлопці, москалів злякалися? – почувся голос отамана.
– Наш хорунжий ранений, десятник також, нема в нас коменданта.
– Я буду вашим сотенним комендантом! – відповів отаман – Вертайте на свої місця.

Ворог завважив повозку та ще дужче почав стріляти.
– До побачення, хлопці! Слава Україні! –

Повозка покотилася перед фронтом дальше, до другої сотні, а там до третьої й четвертої.

Стрільці остовпіли. Хоч це були старі боєвики, бачили продовж кількох літ кілька фронтів, чули про чуда відваги, та чогось подібного не бачили.

Рушили стрілецькі лави проти ворога; мов буревій, влетіли стрілецькі сотні на московські ряди. Чого не вспіли знищити скоростріли, те докінчили стрілецькі багнети.

Бригада не відступила – відступив ворог, що був уже певний перемоги. Бравура й сміливість, отамана зробили своє.

Іван Вислоцький
Четар У.Г.А.


З матеріалів журналу “Українське козацтво”,
за жовтень-грудень  1975 р. с.14,15. На фото отаман Богуслав Шашкевич.
Режим доступу: diasporiana.org.ua


Долучитись до прихильників журналу можна за посиланнями:
Сайт: http://synytsia.com
FB: https://www.facebook.com/synytsiablog
Instagram: https://www.instagram.com/synytsia_blog/
Enigma: https://enigma.ua/users/sinitsya_yaroslav/
Telegram: https://telegram.me/synytsia_blog

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *