З ХАРКОВА НА ФРОНТ

При кінці липня 1942 року, 26 полк СС панцер-ґренадирської дивізії “Вікінґ”, прибув до Харкова. Наш третій батальйон, а в ньому наша “українська” поліційна чота четвертої сотні важких кулеметів, стала бойовою одиницею східнього фронту який простягнувся від Вороніжа до Цимілянська. Головні сили нашої дивізії, до якої був приділений теж фінський добровільний батальйон, включені до III панцерного корпусу під командуванням генерала фой Макенсена в Моздоку. Мабуть, тому, що дивізія “Вікінґ” мала в своєму складі батальйон фінців, чи може з інших, невідомих мені причин, нас не відіслали до головних сил нашої дивізії, але третього серпня, скеровують нас з Харкова до Куп’янська. Звідтіль до Лісічанська, Ворошиловграду і до Мілєрова, а відтак на відтинок фронту над рікою Доном, до Клєцкая.

Унтерштурмфюрер Кройцен-Завадовскі, що тримався дружньо з нами українцями, в дорозі до Куп’янська забавлявся в стратега мов генерал, і, спекулював: що, мабуть, головні сили нашої дивізії поведуть наступ з півдня на Дивноє, Елісту і Котельніково, а ми стрінемося з ними в Сталінграді. Він, мабуть, не сподівався того, що заки прибудемо до Мілєрова, його вже між нами не буде.

На залізничному шляху, між Куп’янськом і Лісічанськом, на наш транспорт напали дев’ять совєтських штурмовиків. Незважаючи що протилетунська оборона нашого транспорту зістрілила три літаки, в півгодинному обстрілі нашого ешелону, наш батальйон мав дошкульні втрати. Згинув наш курінний командир Рохлєр, хорунжий Кройцен-Завадовскі, та був ранений хорунжий Штендер. З українців, згинули там Осип Цибульський, Андрій Мережко і Степан Деркач та чотири стрільці, що їх прізвищ уже не пам’ятаю. Хорунжий Кройцен-Завадовскі, впав пересічений кулеметним вогнем з совєтського літака.

Наші загальні втрати між Куп’янськом і Лісічанськом, становили вісімнадцять убитих і тридцять- два ранених. У тому числі, були сім убитих стрільців з моєї чоти.

В Лісічанську стояв готовий до від’їзду транспорт ранених з-під Клєцкая. До того транспорту долучили ранених вояків з нашої частини, і поїзд попрямував на захід.

У Мілєрово де ми висіли, стояв іще один транспорт ранених вояків. Там я довідався що команду нашого батальйону перебрав поручник Дрезднер, що був дуже пригноблений несподіваною смертю, курінного Рохлєра. Тут також довідуємось, що наш батальйон є частиною шостої армії під командуванням генерала Ф рідріха фон Павлюса.

Заночовуємо в Мілєрово де є наш батальйоновий і полковий штаби. Ніч ми переспали зовсім спокійно. А другого дня вранці, нас зустріла несподіванка. Нам видали нові кулемети МҐ-42, зброю яку ми знали теоретично з нашого перевишколу в Модліні. Одначе ми досі нею не оперували. Нашу “українську” чоту доповнено німцями до повного складу, і по обіді почалося практичне доповнення теорії знання кулемета МҐ-42.

9 серпня 1942 року, виїжджаємо на фронтові становища в районі Клєцкая, де ворог намагається за всяку ціну вдержати свої позиції уздовж ріки Дону, на приблизно 120-кілометровому його закруті в напрямку до Сталінграду. Наш третій батальйон займає становища коліно закруту ріки, а перший і другий батальйони нашого полку, займають становища вздовж шляху який веде з Клєцкая до Сталінграду.

Пекло Сталінградської офензиви яка почалася водночас в двох розгалуженнях, на Кавказ і Сталінград 10 липня, для нас, українців, почалося точно місяць пізніше. Становища четвертої сотні важких кулеметів були віддалені не більше як вісім кілометрів від совєтських позицій. На північний схід від наших бойових становищ, десь була розташована большевицька далекобійна артилерія, і нищівно обстрілювала наші позиції. Над нами пролітали ескадри німецьких легких бомбовиків і винищувачів у напрямку Міхайловська, на північний схід від наших позицій. Там уздовж залізнодорожного шляху, який веде прямою лінією до Сталінграду на відтинку від Борисоглібська, між ріками Доном і Волгою, була розташована далекобійна совєтська артилерія. Десь з-за Дону, загриміли совєтські “катюші” та “пришпилили”  нас на наших позиціях як “мишей під мітлою”. Кожної хвилини, сподіваємося сконцентрованого наступу сильних большевицьких танкових з’єднань.

О год. 4.30 вранці, дванадцятого серпня, совєтські війська повели наступ на наші позиції на відтинку від Клєцкая до Цімілянська. Під сильною піддержкою танків, наступали на наші позиції сильні згрупування моторизованої піхоти ворога, їм назустріч виїхали німецькі танки, і під їхньою охороною, три сотні третього батальйону пішли зупиняти большевицьку навалу. Наша протитанкова зброя, далеко ефективніша за совєтську. В координації потенційного вогню наших танків і протитанкової зброї, загоріли совєтські новенькі танки КВ, слабне інтенсивність вогню большевиків. Наша четверта сотня важ ких кулеметів посилала в гущу ворожої наступаючої піхоти, нещадні смертоносні сальви за сальвами.

Одначе противник не залишився по заду. Їхні кулемети сипали теж вогнем по наших рядах. Впав важкоранений десятник Влодко Бойчук. Згинув Стефко зі Станиславова, і мій другий кулеметник Стефан Верещинський. Там згинув під гусеницями совєтського танка вояк Микола Кордяк, та були ранені Валерій Ясінський, Едвард Пігурський, Петро Гаєвський, Нестор Грималюк і Тарас Шкандиба.

Жорстокий і кривавий бій тривав безперебійно вже третій день. Дим чорними клубами навис над полем бою, і заслав небо і сонце. Повиривана стрільнами земля, змішаася з кусками порозриваних людських тіл і багряною краскою людської крові, несло таким смородом, що було дихати важко. До вечора 15 серпня, з моєї чоти залишилися лише п’ятнадцять вояків українців. Третя чота мала лише десять живих стрільців. Друга і четверта чоти нашої сотні, були також сильно проріджені.

Під напором шостої армії, що на її чолі був чотирнадцятий корпус під командою генерала фон Вітершейма, до якого входили 16 панцерних дивізій, третю та шістдесяту дивізію яка мала наш 26 полк “Вікінґ” дивізії, в паніці почали відступати частини совєтської армії. Але незважаючи на те, ми зводили з ними затяжні і жорстокі бої у напрямку Кузмічів.

Одначе 24 серпня наступив несподіваний зворот у відступі совєтських частин. Вони зв’язали наші частини 14 панцерного корпусу в завзятих наступах аж до першого вересня. Але вночі вони поспішно залишили свої становища і відступали вздовж ріки Росошки в напрямку Пітомніку. Перед нами майже вільна дорога до атаки на оборонний пояс Сталінграду, що простягався півколесом від м. Ринку на захід до Пітомніка, Воропового, Ґавріловка, Тундутово і Красноармійська на півдні. 2 вересня 1942 року пополудні, панцерні частини шостої армії генерала фон Павлюса, посувалися на південь, де вже в Пітомніку німецькі війська прорвали оборонний пояс Сталінграду.

Генерал Зейдліц, командир 51 армійського корпусу, з центру шостої армії розгорнув фронтову атаку на центр міста Сталінграду. Наша шістдесята дивізія моторизованої піхоти, в якої аванґарді був наш
26 полк »Вікінґ« дивізії, вдарив на большевиків у напрямку лінії Куропосноє. Але виявилося, що совєтські частини збагнули, що будуть замкнені у їх розірваному зовнішньому поясі оборони Сталінграду, відступили поза укріплені оборонні лінії самого міста.

У Пітомніку з моєї чоти загинули смертю хоробрих ще три українці, що виїхали з Дрездену до Модліну, а відтак на східній фронт над Доном. Залишилася в живих наша оригінальна двадцятка. В Пітомніку доповнили мою чоту буковинськими “німцями” котрі говорили по-українському.

27 вересня, наша “українська” чота разом з іншими частинами нашого полку, увійшли до Сталінграду. Один з моїх стрільців, Василь Деревінський, підбіг до мене, і, дав мені синьо-жовтий прапорець кажучи: “Причепіть його до вашого шолома, нехай знають кацапи хто на них іде”. Чіпляю синьо-жовтий прапорець до лівого рукава і прямую дальше. До мене підходить якийсь старший вістун не нашої чоти, і дивлячись на полотняний синьо-жовтий прапорець, питається: “Що це за відзнака на вашому рукаві?”. Відповідаю йому, що це прапор України в мініятурі. “Ах, так”, — відповідає, і прямує, куди йому дорога. Наступаємо на південну частину міста в напрямку його центру. Нараз позаду нас, посипався вогонь з автоматів “пепеше”. Ніхто з нас не був вбитий ані ранений, але ми зауважили, як закривалася накривка входу до вуличного каналу. Один з буковинців осторожно підійшов, відкрив накривку, вкинув туди ручну ґранату і, закрив вхід до каналу. Роздався глухий розрив ґранати, і большевик, а чи большевики, зі своїми “пепеше”, попращалися зі світом.

Завдання моєї чоти — “прочісування” терену. Це завдання виконуємо солідно і без сантиментів. Пройшовши не більше як двісті метрів, нас зустріли густі постріли. Перед нами приблизно п’ятдесят метрів подвір’я дому без жодної охорони. Забувши про команду по-німецькому, кричу вперед! Не втративши ні одного вояка, вбігаємо трьома групами до трьохповєрхового будинку з котрого большевики відкрили на нас вогонь. До пивниці летять наші Гранати. Там гинуть п’ятьох червоноармійців. На партері стріляємо крізь двері з наших двох кулеметів, і мовкне совєтський кулемет. Обставляємо кожні двері в цілому домі, і на першому та другому поверхах беремо в неволю 45 совєтських вояків, захоплюємо одну протитанкову гармату, вісім важ ких кулеметів і легку машинову зброю. Це був день найбільшого бойового успіху »української« чоти в битвах Сталінградської офензиви. За той успіх, наша група одержала три залізних хрести, два другої ,а один третьої кляси. Залізним хрестом нагороджено теж і мене.

Незважаючи на те, що тоді три-п’ятих міста Сталінграду були в німецьких руках, совєтські війська розпучливо боронилися. Найважчі бої велись у північному секторі Сталінграду. З укріплень стрімких берегів ріки Волги, ворог слав свої частини до напівзруйнованого Сталінграду. Сталінград находився в наших руках, але тут на кожному місці, в день і в ночі, чигав на нас прихований ворог.

Штаб совєтських військ оборони Сталінграду, їх польові шпиталі, і склади амуніції, скривались у вузьких просмиках або долинах за Волгою, і на піщаних стрімких берегах, що їх не досягала наша артилерія. Це були совєтські випадові бази на наше запілля. Підземними каналами, совєтські частини доходили до Сталінграду, і атакували наші задні становища. З такою тактикою боротьби, німецькі війська не могли собі дати ради до кінця Сталінградської офензиви.

Друга частина спогадів

Поруч. Едвард Снігур-Рафальський

З матеріалів журналу “Сурмач”, – 1980. – ч. 1-2, Лондон, с.28-32.
Режим доступу: diasporiana.org.ua 

Долучитись до прихильників журналу можна за посиланнями:
Сайт: http://synytsia.com
FB: https://www.facebook.com/synytsiablog
Instagram: https://www.instagram.com/synytsia_blog/
Enigma: https://enigma.ua/users/sinitsya_yaroslav/
Telegram: https://telegram.me/synytsia_blog