Українська вартівнича сотня у Франції

 В таборі Кальберґ, що ним покищо опікувалася американська військова команда, було багато громадян різних національностей. Українці ще не оформилися в окрему національну групу. Майже всі з Західної України були з поляками. Приховувалися між ними і багато людей з Наддніпрянщини. Багато вчених, культурних діячів та інтелігенції з обох сторін Збруча, приховувалися між словаками. Було багато військовополонених поляків, між ними чимало старшин. З них певне число вже тоді володіли англійською мовою.

Десь у кінці першої половини квітня 1945 року, польська команда повідомила своїх громадян тих, що до першого вересня 1939 року жили під Польщею, що американські збройні сили набирають молодих чоловіків до американської військової служби. Таки зараз на другий день почали записувати. При записуванні не вимагали ніяких посвідок ні документів. А втім, мало в кого такі були. Кожний міг подавати свої дані як хотів. Були такі, що фальшували, щоб тільки дістатися до війська, чи бодай вирватися з табору. Мені фальшувати не було потреби.

У дверях до бюра де записували стояли два еМ.Пі (військові поліцаї), в білих шоломах, поясах, рукавичках і черевиках, при поясах мали теж білі кобури, з довгими, нижче коліна, ремінцями. Стояли й жували Гуму. Реєстраційний стіл стояв посередині просторої кімнати. Записували польські офіцери в присутності американських. Стояли ще два столи право і ліворуч. По правій стороні сиділи високого ранґу офіцери, виблискуючи своїми золотими ранговими відзнаками на комірцях і нараменниках. Ліворуч сиділи молоді, вродливі, вималювані мов писанка, у військових мундирах машиністки і по-мистецьки стукотіли на писальних машинках.

Польські й американські офіцери ставилися до нас хоч і урядово, але не напружено, були ввічливі, і як хтось заплутвася, не страхали, не відправляли, а навпаки, — помагали своєю чемністю нещасному виплутатися. Не знаю про те, чи були такі, що їх не прийняли. Тим кого прийняли, зараз же видавали посвідки-ідентифікати і переводили в інше приміщення, під військові намети. Там ми були всього два дні, поки комісія не набрала певне число «мобілізованих». На третій день усіх відвезли на залізничну станцію і казали всідати у вантажні криті вагони, по 20 чоловік у кожний. Коли вже вагони були заповнені, під’їжджали до них візки і давали нам харчі на дорогу. Харчі були військові — консерви — чого там тільки не було! Дивувало нас багатство й вигода американського вояка. Крім того, в дорозі давали нам гаряче какао, шоколяду й інше.

Ніхто не знав куди нас везуть, але бачили, що їдемо на захід. За кільканадцять годин їзди, ми побачили, що ми у Франції. На німецько-французькій границі ніякого контролю не було. Приїхали ми до північносхідної Франції, до великого міста Рейм. Тут ми висіли й повели нас до табору, де формувалися вартівничі сотні. Табір був величезний, міг мати яких п’ять-шість гектарів площі. Побудований зразково — великі військові намети, військовий порядок, польська команда і носив назву «Пулавскі». Мав форму великого чотирокутника, посередині квадратної форми майдан, у центрі якого височезний стовп з польським прапором на щоглі. Нас з останнього конвою також примістили в наметах. Попав я в один намет з моїми друзями (два українці й один поляк) котрих пізнав ще в Кельберґу. Зараз же видали нам по два накривала. подушку, речі до вмивання й їдунку. Видали вечерю, а після вечері всі втомлені скоро поснули.

На другий день після прибуття легко задощіло. Була обідня пора, ми стояли в черзі по обід. Черга посувалася досить скоро. Я був уже всього кілька метрів до котла, коли нараз біля котлів пронеслися дикі вигуки: фашисти! Ґестапівці! Вбивці! Бандити! Ти с. . . сину! І понеслись польські прокльони, а за нами почалася бійка. Зразу кулаками а потім їдунками. Тяжко було зорієнтуватися хто кого і за що б’є. Скажені крики донеслися до офіцерського намету. Черговий капітан зарядив поготівлю й викликав сторожну чоту. Ця прибула на місце «бою», навела порядок з «переможцями», а кілька десятків «переможених» відправили в медичний пункт. Припинили видавати обід. Прибули всі старшини і з жахом оглядали «поле бою». Тим часом хтось, мабуть, черговий по службі капітан повідомив американську штабову квартиру. Польська команда зарядила усім стати в ряди. Але хто і за що вчинив бійку таки ще ніхто не дізнався. Тоді військова поліція оточила табір. Зі свистом сирен, у табір в’їхали кільканадцять авт з вояками в білих шоломах. В чотирикутник з вистроєними лавами в’їхав джіп з американським майором теж у шоломі. Джіп у мить зупинився, майор встав, витягнув пістолю і дав постріл. Очевидно, цей майор був польського походження, бо говорив добірною польською мовою. «Ви поляки, вас німці ще мало били. Ви закоштували на волі американського хліба і вже б’єте других. Тут між вами є українці, які є на тих же самих правах, що і ви. За що ж ви б’єтеся? Українці! Звертаюся до вас. Хто почуває себе українцем, виходьте з колони», — скандував майор. У шерегах постав рух, українці почали виступати з рядів. Я виступив четвертий. Виступила нас добра група. Майор догадався, що ще не всі українці виступили, дав два постріли і знову настала тиша. «Українці, ви ще не всі виступили! Виходьте! Не бійтеся! Нічого злого ми вам не вдіємо». Виступили ще яких дванадцятеро, а всіх нас були 94 чоловік. Велике число ще залишилося між поляками.

Кашовари готували другий обід. У супроводі поліцаїв нас перших повели, щоб одержати обід, котрий був запізнений на яких три години. Дали нам окремі намети й американську варту, щоб поляки не нападали на нас. Чому спалахнула згадана бійка?

Один поляк кашовар пізнав у черзі одного молодого українця, що працював з ним ще в Німеччині в одного селянина. От і тут хотів і «мав нагоду» помститися на одному за всіх, за те, що через нас програли війну. Коли той підставив свою їдунку, злобний поляк, замість вкинути страви, вдарив українця ополоником, і від того почалася дальша бійка, не знаючи в чому справа. Билися й поляки з поляками.

Після обіду під наші намети прийшов той самий майор, потішив і заспокоїв нас і сказав нам бути готовими до від’їзду ранком другого дня.

В неділю, після сніданку, на нас чекали військові вантажні авта. Ми здали речі й поїхали у вказаному нам напрямі.

Нас відвезли яких 40 км. в маленьке містечко, де стояли величезні моторизовані військові з’єднання і примістили в гарних будинках. Командир цих з’єднань дав нам усі напрямні що маємо робити.

Тут ми найперше ознайомилися між собою. Самі обрали булаву сотні, поділивши її на три чоти. На рої не ділили. Склад команди був такий: сотник, писар і один помічник, три чотові, два кошовари і один помічник.

Привезли нам усе встаткування й одежу. Чого ми тут тільки не мали. Одежі видали нам понад міру. Почали ми примірювати, обертати, пригладжувати, один другому помагати й усім тим раділи мов діти. Радіти властиво було чого. Стягнули з себе цивільне лахміття та одягнули військові мундири. Не пізнавали ми себе в них, виглядали наче молодші, чистіші, пристойніші. А вже, коли наложили шоломи, то дійсно важко було пізнати один одного.

Таких вартівничих сотень як наша була багато. Скрізь де стояли війська в Німеччині, Франції, Бельгії. У Франції більшість сотень були під польською командою. У них щонайменше 10% було українців, що вдавали себе за поляків і без ніякої потреби чомусь маскувалися. Були вартівничі сотні сербські, французькі і тільки наша одна на цілу Францію була українська. Завдання ми мали таке: стерегти величезні з припасами магазини, керувати вуличним рухом на роздоріжжях (світлофорів ще не було), стерегти табори німецьких полонених, водити їх на працю.

В нашій сотні були нас 95 чоловік з Галичини, найбільше з Станиславівщини (тепер Івано-Франківщини), чотири з Волині й один білорус. Були нас не більше 25, що закінчили одну-дві кляси гімназії, близько 60, що могли заледве підписатися, а решта неграмотні. Жили ми всі в згоді, не пам’ятаю випадків крадежі чи бійки. Харчів було доволі, а коли лишалися, віддавали місцевим українцям. У скорому часі нав’язали контакти з українськими установами в столиці — Парижі з старшиною Богунівського куреня, майором Голобою, сотником Возняком, бунчужним Зінчуком і іншими. Познайомилися ми також і з українським священиком о. Іваном Гаврилюком, котрий тепер живе в Монтреалі. З Парижу приїжджали до нас провідники українських установ. Злиденне повоєнне життя давало їм заохоту їхати до нас, бо завжди від нас щось одержали. Були й такі, що вимагали від нас, думаючи, що ми на службі в американців, то й маємо багато долярів. Ми, більше грамотні, навчали грамоти неграмотних, а самі вивчали англійську мову.

Коли ми вже були умундировані, зараз же почали намагатися носити українські національні емблеми. До вищої військової квартири треба було роз’яснити, хто такі українці і, що таке тризуб. Про все це вони нічого не знали. Замість дати нам таку чи іншу відповідь, американці звернулися до совєтської амбасади за вказівками.

Можна собі уявити, які з цього були наслідки. Большевики почали домагатися, щоб нас видали, мовляв, ми боїмося вертатися на «родіну» тому, що були на службі в німців а тепер боїмося справедливого суду. Наше становище було трагічне і безнадійне. Врятувала нас від репатріяції інтервенція високих церковних достойників, що мали немалий вплив не тільки в Церкві але й у політиці. Помогло нам ще й те, що холодна війна набирала розмаху. Після таких неуспіхів, ми більше не робили ніяких заходів у цій справі.

Прийшов 1946 рік, початок його другої половини. Раптово почали звільняти німецьких полонених. Неймовірної величини автомашини вивозили кудись військові припаси. В парі з тим почали теж ліквідувати вартівничі сотні. Давали нам різні пропозиції: їхати з військом до Німеччини, ангажуватися до різних легіонів, до Кенії поборювати »мав-мав« і інші. Хто хотів, міг остатися у Франції, але в цивілю. Таким давали потрібні посвідки, в договорі з урядовими чинниками.

Я мав уже наречену. Попросив я теж такої посвідки, видали мені її без ніякої процедури. Приблизно одна третя сотні, в тім і я лишилися у Франції. Решта приєдналися до польських сотень і виїхали з військом до Німеччини.

Так перестала існувати українська вартівнича сотня у Франції.

Кілька місяців опісля, вже в 1947 р., отець Гаврилюк повінчав ще одну молоду пару. Звінчаним був співорганізатор української вартівничої сотні у Франції й автор цього спогаду.

Федір Сав’юк


З матеріалів журналу “Сурмач”, – за  1990 р. с.41-43
Режим доступу: diasporiana.org.ua


Підтримати проект:
Патреон: https://www.patreon.com/synytsia_blog
ПриватБанк:  5363 5420 1028 0445 (Синиця Ярослав Дмитрович)

Долучитись до прихильників журналу можна за посиланнями:
Сайт: http://synytsia.com
FB: https://www.facebook.com/synytsiablog
Instagram: https://www.instagram.com/synytsia_blog/
Enigma: https://enigma.ua/users/sinitsya_yaroslav/
Telegram: https://telegram.me/synytsia_blog

2 thoughts on “Українська вартівнича сотня у Франції

  1. Яких тільки пригод не зазнавали українці під час 2 світової війни,де тільки не були,кому тільки не служили !

    1. Ваша правда Петре. Нашого цвіту – по цілому світу!
      Невдовзі опублікуємо спогади українців, котрі служи
      ли в польському корпусі ґенерала Андерса!
      Дуже цікавий матеріал.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *