Медсестра Іза

Сестри Ізи я ніколи не забуду. Нераз приходять мені думки з мого пережиття в армії ген. Андерса. В 1942 р. наша ситуація була дуже трудна, а це тому, що ми не були призвичаєні до клімату Середнього Сходу. Клімат для нас був дуже поганий, бо в день була велика спека, а ніч дуже холодна. Нас примістили на великих пустинних просторах. Досить далеко було містечко Кізірабатг. Уся ця смуга була небезпечна малярією, бо вечірніми годинами великі хмари комарів маляричних крутилися понад нами. Багато вояків хворіли на малярію і бігунку. Також і я захворів. Мене привезли в великій гарячці до шпиталю і я нічого не пам’ятав. Говорив, як казали, в гарячці українською мовою. Напроти мене лежав підхорунжий Тразка, сам родом був із Самбора. Він не любив українців, і почав мені докучати, називаючи мене бандитом. Тоді помер один вояк і його винесли завернутого в простиралі. Засміявся підхорунжий Тразка, та й каже мені «завтра тебе так винесуть». Я вже не міг більше терпіти, зібрав останні свої сили і скочив до нього, однак, забракло мені сил, і я впав непритомний. Все це побачила сестра Іза. Ще було далі зі мною — я не знав, але після двох годин я пробудився а сестра Іза обтирала мене з поту. Щоправда. як я пробудився, то чув, що ціла заля кричала на Тразку. Прийшов начальний лікар і запитав мене що сталося. Я йому нічого не відповів, бо був дуже ослаблений, і за мене говорила сестра Іза. Тоді лікар підійшов до підхор. Тразки, й питає його чому він бешкетує у шпиталі! І каже йому, якщо ще раз щось подібного почує то викине його зі шпиталю. А потім лікар цей сказав до всіх, що «тут є шпиталь а не політика».

Мене далі мучила хвороба і я був дуже ослаблений. Пригадую, що в суботу рано, мені подали чай. Я почав пити, але той чай був з цукром, я хотів поставити чашку на столик біля мене, але не міг його поставити, горнятко впало на землю і трохи опарило ноги сестри Ізи, котра стояла недалеко мене. Вона розсердилась на мене і сказала, щоб я уважав. Я багато не думав, і сказав їй, щоб дала мені якої отрути, нехай скорше скінчуся бо, як українець, я вам непотрібний. Як Іза почула такі слова від мене, побігла з плачем надвір. Я відвернувся на другий бік і з жалю й собі заплакав. По короткому часі прийшла знову до мене та й питає мене, чи я хочу чаю. Але я їй нічого не відповів на це.

У вечері того самого дня була забава для шпитального персоналу. Я лежав важко хворий, й тільки думки надходили мені про рідне село й родину, а також про мою дівчину, що її залишив у сльозах, коли мене арештували. Нараз чую, що хтось є коло мене й закриває заслони коло мого ліжка. Засвітилося світло. Бачу, — це сестра Іза. Взяла мене за руку, а з її очей котяться сльози. Вона довго сиділа біля мене й намагалася підтримати мене душевно.

У неділю приїхав відвідати мене наш командир сотні майор Паґоловіч. Прийшов до мого ліжка і питає мене як я почуваюсь? Відповів я йому, що дуже погано. А тут всі хворі здивовані, що до мене приїхав майор у відвідини. В той саме час, прийшов на перевірку хворих лікар. Майор підійшов до лікаря і питає, що є зі мною. Лікар подивився здалека на мене і каже: «пане майоре, за місяць часу пан буде мати сапера Вацяка у своїй сотні». Почувши ці слова, я відразу повеселішав. По короткому часі лікар приписав мені дієту, і то дуже стислу, й з Божою поміччю я почав приходити до себе. Підхорунжий Тразка вже почував себе добре й часто виходив на прохід. Одного дня по обіді я пішов і собі до брами ,де араби продавали шашлики, чорну каву й горіхи. Шашлики — це в арабів національна страва так, як у нас борщ чи вареники. Підхорунжому Тразці посмакували ці шашлики й він купив собі їх кілька, з’їв зі смаком і попив арабської кави. Повернувшись назад, положився до ліжка та почав кричати з болю. Прибіг лікар, зачав його рятувати, але це нічого не помогло і він помер.

А я, при Божій помочі, зачав приходити до себе, став почуватись добре, виходив на прохід, але тільки біля шпиталю.

Одного дня зустрів сестру Ізу. Вона підійшла до мене й каже, як буде мати вільний час, то піде зо мною на прохід. І справді, по короткому часі прийшла сестра Іза й забрала мене на прохід. Проходились ми недалеко шпиталю, бо ж мені ще було важко ходити по піску. Недалеко була дерев’яна лавка де ми відпочивали. Вона хотіла все знати про мене й я їй розповів про ціле своє життя. Після короткої мовчанки, я питаю її де вона народилася й зростала. Сестра Іза засміялась і каже мені, що вона волинячка-українка. Мій батько — каже вона. — був священиком і мав парафію десь коло Сарн, села вже не пам’ятаю. Коли я в це все не хотів повірити, вона витягає знімку, й каже, що її прізвище є Ірина Кречук, а ім’я Іза назвали вже в шпиталі тому, що була дуже гарна.

Не прийшлось мені довго бути під опікою сестри Ізи, бо мусів повернутися до своєї сотні, а прощаючись з нею сказав, що сестри Ізи ніколи не забуду.

Іван Вацяк


З матеріалів журналу “Сурмач”, – за  1987 р.  ч.1-4, с.50
Режим доступу: diasporiana.org.ua

На фото Леокадія Ціслицька (дів. Зіка) – медсестра корпусу ґенерала Андерса, уродженка м. Коломия. Режим доступу: wmpp.org.pl


Підтримати проект:
Патреон: https://www.patreon.com/synytsia_blog
ПриватБанк:  5363 5420 1028 0445 (Синиця Ярослав Дмитрович)

Долучитись до прихильників журналу можна за посиланнями:
Сайт: http://synytsia.com
FB: https://www.facebook.com/synytsiablog
Instagram: https://www.instagram.com/synytsia_blog/
Enigma: https://enigma.ua/users/sinitsya_yaroslav/
Telegram: https://telegram.me/synytsia_blog

 


 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *