Бій в Олександрівську (Запоріжжя)

Бої 3-ої сотні У.С.С.

Ту сотню сформовано в Угриню, чортківського повіту 1917 р. в жовтні. До неї ввійшли Січовики, що вийшли ціло з боїв під Конюхами та частина сот. Вітовського. Команду нової сотні обняв чет. Никорак. В Галичині та сотня не брала участи в боях над Збручем, бо стояла в запасі в буйнім лушпинськім лісі.

Походи через Україну – через Кам’янець, Вапнярку, Одесу – відбула сотня враз із цілим Лєґіоном без боїв. Большевики відступали так завзято, що вимусити на них бій було неможливо. Большевики при відвороті оставляли гармати та обози – велитенське військове майно, з якого користала австрійська армія тай неменше німецька. Та легка добича деморалізувала обі ті армії.

Не можу забути зовсім простацькі грабежі, що їх робили чеські жовнірі – а коли ми звертали на них увагу чеських старшин, ті зовсім байдужо здвигали раменами:
– Це війна!

Одним словом чехи не любили УСС тай де могли, їм шкодили або псували опінію. Вважали, що українці повинні почувати себе русаками. І з тим не скривалися зівсім. Я був на деякий час приділений до полковника чеського полку пана М. і весь час мусів зацитькувати безупинні спори в його штабі! Деякі культурні чехи вважали, що коли “нас” запрошено на Україну, то “ми” повинні заховуватися як гості то значить чемно. Але деякі русофіли – знаючи що це Україна, і запросило нас правительство України – запевняли, що коли нас уже раз запросили , тоді нам “мусять” давати все і то найліпше. Весь цукор, мука, вино, мило, золото, кватири – обов’язково в сальонах – все те мусить бути “наше”. Ті тонкощі простий жовнір вирівнував просто силою, не жаліючи інколи баґнета.

Із Одеси ми поїхали залізницею в напрямі Миколаєва та Херсону, де сіли на пароход “Скорий”. Це було 12 квітня 1918 р. Подорож горі Дніпром залишила незатерте вражіння. Всюди приходили до нас селяни та інтеліґенти, щоби поговорити про положення та сповістити про рухи большевиків, які в паніці розбігалися. Утікачів усюди переловлювано та розброювано. У ту пору наші війська обходилися з ними незвичайно толєрантно. В однім селі виїхав нам на зустріч на чудовім воронім коні – не знати в кого його зрабував – їздець узброєний від ніг до голови. Це був тип большевика – ситий, узброєний та безличний пан на Україні. Підождав на дорозі, аж ми підійшли до нього тай запитав:

-Авьос у вас єсть?

Очі допитливо бігали по рядах Січовиків, глумлива усмішка не сходила з дещо калмуцького обличчя.
– Ти звідки? запитав я.
– С Арлова. І не діждавшися “авса” повернув коня і поволеньки відїхав, витримуючи фасон.

Не знаю, кілько Стрільцям свербіла рука, щоби “зняти” того завойовника-імперіяліста. але – на жаль – дисципліна перемогла. Не впав ані оклик.

Ми плили тільки в день. В ночі плисти було небезпечно, бо в Дніпрі то тут то там лежали затоплені пароходи, потоплені большевиками.

Про один з тих пароходів “Могучий” розказував капітан нашого парохода, що їхав ним якийсь большевицький комісар із Києва – сам один – тільки тому, що ще досі не їздив кораблем! Гнав корабель униз Дніпром, гуляв із своїми любовницями, погрожуючи безупинно револьвером капітанові, який хотів його “образумити” . Вкінці капітанові не стало терпцю і він відмовився вести дальше порожній корабель. Тоді комісар застрілив його, а моряки роззброїли та звязали комісаря й затопили разом із його гаремом.

Вже 15. квітня підплили ми під Олександрівськ (тепер Запоріжжя) і в 4 год. пополудні пристанули до лівого берега, кілька кільометрів нижче Олександрівська, напроти німецької кольонії “Нижня Хортиця”, там де “мудрий німець картопельку садить”. Та ні, вже тепер того мудрого німця – ліквіднули тай з землі стерли.

На пароход прийшли три селяни й сказали, що в місті повно большевиків. Про большевиків у місті мали ми не зовсім точні відомости.

Я був тоді адютантом сот. Микитки, оманданта Лєґіону, то ж де міг збирав відомости, які могли нам придатися. Ще на попередній стоянці на хорунжого Бужора, так званого “малого Бужора” напали були чотири большевики тай конче хотіли вбити. Але на крик Бужора, надбігли стрільці тай захопили всіх чотирьох. Двох із них були родовиті русаки і їх віддано під військовий суд. Два другі були наші робітники з Олександрівська і ми їх пустили. Я їм поручив піти до Олександрівська та наробити паніки. Це їм удалося знаменито. В час нашого приїзду приходили до нас утікачі з запевненням, що большевики так налякані приходом “двох” пароходів, повних “німецького” війська , що тікають куди можуть. Большевиків було тоді в місті понад три тисячі, добірного, прегарно узброєного війська – нас усіх разом було 350 – 360 люда! Але паніка зробила своє.

Стрільці – яких усюди було повно – упіймали в лісі ще трьох большевиків, усіх корінно руських. Вони сказали про боєвий стан військ у місті. Нас головно обходила стація.

Бо ж звідтам мали большевики втікати. На стації стояли готові до відїзду ешелони. Большевики оповідали, що їх командування вело з німцями, які наступали з півночі, в силі двох батальйонів, переговори, закінчені успішно: німці годилися на свобідний відхід большевиків. Як стемніло, я поїхав на човні до німців. Їх стежа була на Хортиці та намаовляв до негайного наступу. Але німці відмовилися. Казали, що мають за малі сили і боялися, що большевики, якщо ми їм відтнемо відворот, кинуться усею силою на них, а тоді вони їх не стримають. Як ми пізніше переконалися, це була повна правда. Німці дібралися до пивниць з вином якогось бувшого пана і не могли би ставити ніякого опору. На те большевики числили. Але перечислилися.

Дві сотні на приказ сот. Микитки рушили на дворець, одна рушила в ліс на право (на схід), щоб перетяти залізничний шлях до Севастополя на Кримі. Але та частина пляну не повелася. Шлях був пильно боронений міцними большевицькими стежами та бронепоїздом. Із тими стежами стрільці розпочали бій. Була хвилина, що навіть дібралися до самого шляху та кинули кілька ручних ґранатів. Але не знищили шляхту. Хоч із трудом , але ешелони почали проїздити.

А тимчасом на стації загорілося чисте пекло. Команду третьої сотні перейняв четар Голинський молодий, незвичайно енерґічний і бувалий в боях. Четар Никорак, ранений уже кілька разів, останній раз був міцно ранений в ногу в боях над Стрипою, нечайно захворів та нарікав на страшні болі в животі. На другий день відвіз його малий підх. Кратницький малесеньким пароходиком, який вміщував всього пять люда, до Никополя до шпиталю. Чет. Никорак помер два тижні пізніше по операції сліпої кишки.

Отож сотню кинув у бій четар Голинський. Зовсім правильно повів наступ із заходу та почав жахливу, часто рукопашну битву. Ручні ґранати Січовиків сіяли знищення та паніку. Вся маса большевиків кинулася до втечі. Більшість таки пішки кинулася на схід. Повні ешелони погнали на південь.

Скоростріли Голинського тарахкотіли безупинно. вони були уставлені на мості над залізничними лініями. Стрільці били по повних ваґонах. Деякі відважніші підбігали до потягів та вкидували в них ручні ґранати.  Большевики боронилися хоробро. Їх задня сторожа доказувала чудес. Але всетаки були непевні, чи німці з півночі, почувши напад із півдня, не підуть теж у наступ, щоб відібрати хоч частину награбованого майна. Але німці не рухалися. Вкінці большевики в розпучливій обороні кинулися на стрільців. Їх потяги передерлися через наші стежі. Ми не змогли тривко ушкодити та перервати шлях. Большевики під обстрілом направили шини і ешелони таки відїхали на Крим. На двірці зробилося повне замішання. Наші сотні – разом 82, чи 84 баґнетів та два скоростріли прямо згубилися серед большевиків. Гуртки наших, бігаючи коло стаційних будинків та поміж ваґони, що хвилини серед ночі наштовхувалися на гуртки большевиків.

В однім ваґоні вбили – чи важко ранили якусь жінку в шкіряній одежі (привілей большевицьких старшин). Казали, що це славна Маруся Соколовська, славна партизантка. Про неї ходили всякі чутки, а навіть лєґенди. То говорили, що вона воює проти большевиків, то проти окупаційних нім.-австрійських військ. Як ми потім переконалися, тих Марусь було щонайменше пять! Вони воювали та гинули по ріжних місцях України. Аж до ваґонів сотня йшла доброю розстрільною. Але рострільна розбилася скоро на поодинокі гуртки. серед гуку бомб мінометів та тарахкотіння скорострілів, стрільці билися дуже хоробро. Як уже згадано,большевики заскочені несподіваним нападом, в паніці кидали зброю та тікали. Але на стрільців почали стріляти з вікон домів та з ваґонів. Підх. Бужор спасся завдяки блискавичній легкости. Коли одна жінка подавала йому хліб через вікно, друга в ту хвилину стрілила з револьверу. Бужор відхилився та вкинув через вікно ґранату. Незвичайну відвагу показали ст. дес. Кордибанюк та дес. Харинюк, як вправні бомбомети.

Вулична та міжваґонна борня тривала аж до свитання. Але перше розвиднення почало зраджувати малі сили стрільців. Большевики дістали з міста кілька броневих авт. В ночі принесено на парохід одного смертельно раненого стрільця із простріленою шиєю. Помер від упливу крови, якої не вдалося стримати. До рана лежав на березі, накритий плащем сот. Микитки. Сотні поволі робили відворот в напрямі до парохода. Із ліса стягнено стежі. Остали тільки задні сторожі.

На пароході, щовесь час стояв під парою, звернений носом догори ріки, заздалегідь піднято якір. Числено секунди, бо все ще добігали поодинокі стрільці, що відривалися від ворога, вистрілявши усі набої. Сот. Микитка велів уставити на чердаці скоростріли і вони густо засипали большевиків кулями та на хвилину спинили їх наступ. На пароход сипалися кулі. Безліч куль свистіло над нашими головами. Капітан парохода доказав спокійного геройства. Тільки коли вже “припекло”, сказав  до сот. Микитки: “Пане капітане, кажіть відплисти, бо потім не можна буде маневрувати!” І звернувся до мене, показуючи на вбитого: “А його оставимо?”

Але вже наші санітарі збігали з ношами на беріг. Ще кілька секунд і вбігли з ним на корабель. Ще один втікач метнувся без духу на чердак. Введено пару чудових коней і корабель повернув носом на ліво, зробив півоборот та скоро поплив униз рікою. Зліва сходило сонце. Кулі ще деякий час свистіли в нас над головою. А берегом бігли стрільці, що тікали перед збешеними большевиками. Деякі стрільці шукали човнів під берегом, похованих там рибаками, інші кидалися в воду та плили вниз, інші бігли долі рікою берегом.

Не згинув із них ніхто! Ми якимсь чудом мали лише одного вбитого та одного легко раненого стр. Сліпого.

На пристані в селі Біленьке, – 15 км від Олександрівська сот. Микитка спинив корабель на правім березі Дніпра. Там на могутній “Козачій Могилі”  поховано славного стрільця Ярему, а панахиду відправили наш священик, здається о. Пшепюрський, та місцевий батюшка.

Як ми довідалися пізніше, коли вже зайняли Олександрівськ, большевики на стації втратили 300 а в лісі 50 вбитих й мали вдвоє тільки ранених. Від того чину сотню Голинського називано, “безсмертною” або “залізною”.

Дописка: Підх. Бужора називано малим, бо був дуже високий,  його старший брат, поручник, це був великий Бужор, хоч був низького росту. Малий Бужор був важко ранений в боях під Львовом та спасся у шпиталі в Кульпаркові.

Написав був. четар У.С.С. П. Франко


З матеріалів журналу “Літопис червоно калини”, – липень 1939 р., ч.7 , с.17-18. Режим доступу:Архів Визвольного Руху

На фото Петро Франко у формі поручника.
Режим доступу:  Wikimedia commons


Долучитись до прихильників журналу можна за посиланнями:
Сайт: http://synytsia.com
FB: https://www.facebook.com/synytsiablog
Instagram: https://www.instagram.com/synytsia_blog/
Enigma: https://enigma.ua/users/sinitsya_yaroslav/
Telegram: https://telegram.me/synytsia_blog

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *