Жертва власних наказів

Веселий спомин

Було це в лютім 1919 р. Частини Х. бриґади У.Г. Армії, при якій був я полевим духовником, стояли тоді на позиціях в районі Янова коло Львова, займаючи лінію від Брюхович по Лісневичі, в повіті яворівськім. Командантом бриґади був от. Долуд, наддніпрянець, людина сувора й дуже вимагаюча. На самому правому кінці нашої лінії стояв наш пробоєвий 1. курінь під командою поручника Климкевича.

Він то в другій половині лютого дістав наказ взяти приступом сильно обсаджений частинами противника цвинтар в німецькій кольонії Гартфельд, та посунутись через село Речичани, Галичанів, Бурґталь під Городок Ягайл., щоб спільно з частинами 3. Корпусу, що напирали з полудня через Долиняни – Братковичі перетяти залізничну лінію Перемишль – Львів. По дводеннім бою удалося пор. Климкевичеві намічений план виконати.

В тих боях впало немало з наших стрільців. Одних похоронено під Каменобродом – других в Речичанах, а інших приказав я зібрати до Гартфельду, щоб на другий день по боях похоронити спільно в одній могилі на татарській могилі коло села Гарфельд – Сам поїхав я до штабу бриґади, щоб про все сповістити команданта та попросити його, щоб він сам взяв у тих похоронах участь, та щоб дав відповідні зарядження деяким частинам, щоб і вони прибули на цей похорон, що був назначений на год. 9-ту рано.

Отаман Долуд радо згодився поїхати зі мною, а я запропонував йому їхати верхом, бо дорога для візка дуже небезпечна та тяжка (тоді якраз добре розпустили сніги і всюди стояли води – а нам треба було їхати полевою дорогою через янівські ліси), та отаман на це не погодився; він чувся дуже втомлений, бо перед хвилиною вернув з фронту під Ясниськами. – Їдемо візком і баста, – сказав він – і візвавши свого стрільця-візника велів зладити на рано візок.

Коли рано коло год. 5-ої прийшов я на кватиру отамана, той миттю убрався і, сівши на візок , сказав до мене:
– Ну, а тепер панотче, позвольте, що я опру голову на ваше плече і дальше буду спати, бо я мало що спав, робота була і голова мене болить
– Але ж, пане отамане – кажу до нього – дорога небезпечна, повна ям у лісі, треба добре пильнуватися, щоб не вивернутись.

– Е, дурне! – махнув рукою. – Рушай – гукнув на стрільця-візника – лише уважай!, а як перекинеш, то скажеш.

Стрілець моргнув одним оком, бо друге вже стратив на війні – тріснув малим артилєрійським батіжком і ми рушили в сторону Янова.

Спершу їхали ми добрим гостинцем. Візок колисався легко й отаман заснув на моїм плечі на добре. За яких півтора години звернули ми з гостинця Янів-Шкло-Яворів на лісову дорогу повну ям та болота. Коні пішли кроком, візком почало кидати то в одну , то в другу сторону. Я почав будити отамана, однак він лише муркнув – “як перекинеш, то скажеш” – і навіть не думав змінити цієї пози . – Ми не вїхали навіть двісті метрів, як нагло візок перехилився, і ми оба з отаманом хляпнули в рідке болото. Я на спід, а він цілим тягарем приляг на мене. Та зимна і неприємна купіль відразу прочуняла отамана . Став скоро підноситись, і злючими очима повів навколо, шукаючи стрільця-візника. Підняв і я голову, дивлюся, а стрілець стоїть на позір з рукою при шапці та голосить по формі:

– Пане отамане, голошу слухняно, я перекинув. – Чуючи це і бачучи його смішну та злякану міну – забув я на хвилину і про болото і про біль в руці, бо таки добре вдарився, падаючи з візка і вибухнув сміхом. Отаман був злий, але глянувши на візника, сам розсміявся і легко давши йому позаушника, сказав: – Ну, маєш щастя, що зголосився і то по формі, а то..

– У трійку підняли ми візок , трохи обскробали баґнетом болото з себе, тай пішли далі пішки, поки не вийшли з ліса.

Обмившись у Лісневичах та сполокавши водою болото з плащів поїхали ми до Гартфельду на похорон.

Відправили похорон і пішли оба відвідати наших стрільців на фронті. Вечором ми вертали через Добростани – Волю добростанську – Янів назад до місця постою штабу.

В Добростанах ми пересіклися на верхівці і рушили через Волю добростанську, попри водопроводи в сторону Янова. Коні почувши під ногами добрий гостинець побігли добрив трапом – так що коло 7. вечером (а було тоді дуже темно і непривітно на дворі) були ми коло цвинтаря в Янові. От ще три кільометри і будемо вдома. По дорозі розмовляли з командантом про це та про те, аж тут блисла перед нами мала ліхтарка та пролунав голос :

– Стій! Хто іде?
Ми затримали коней. З придорожнього рова вискочив стрілець з готовим до стрілу крісом, став перед кіньми і зажадав наших виказок.

Знаючи, що я в районі нашого славного команданта полевої жандармерії і штабової сотні хор. Т. Лисого, що умів тримати дисципліну між підчиненими стрільцями – не противлюсь, – витягаю виказку і даю йому. Цей взяв – освітив її ліхтарочкою – прочитав, подивився на мене і віддаючи, каже – проїзджайте. – Я сховав виказку і рухаю з місця. За мною отаман, та тут нове: – Стій!

– А ви хто? – питає отамана. – Вашу виказку покажіть. – Дивлюся на отамана, а цей нервовим рухом став шукати по кишенях, та не знайшов нічого. – Бачучи це, кажу до стрільця:

– Хлопче, то наш командант бриґади. Не затримуй!

Та не на такого трапили ми. Не помогли мої просьби. Стрілець уперся: виказку дайте. Отаман став знову шукати, а за той час стрілець провірив виказки наших чур і став з крісом готовим до стрілу напроти коня отамана.

– Не маю – відізвався отаман – але ти мене знаєш, я отаман Долуд.
– Я жадних отаманів не знаю – каже стрілець – я маю наказ кожного, кого стріну без виказки арештувати.
– Хто дав такий наказ? – питаю стрільця
– Отаман Долуд, наш командант. Вчора було в наказі, щоб кожний стрілець, чи таршина відновив свою виказку і носив з собою, бо тут лісами швендяються всякі люди, а тих кого без виказки зловимо, маємо наказ відставляти на станицю полевої жандармерії. Тому і ви, пане, арештовані – злазіть з коня і три кроки наперед руш!
– закомандував стрілець.

Не допомогли мої представлення-просьби, що болото, до станиці на другий кінець Янова далеко, темно, що сам отамана відставлю туди.
– Злази, або стріляю – крикнув вже у гніві стрілець і рад не рад мусів отаман злізти з коня і помашерував “три кроки наперед” на станицю, а ми, провадячи коні, пішли за ним.

Приходимо на станицю і в канцелярії застаєм хор. Лисого. Цей, побачивши отамана, станув на позір і зголосився слухняно на приказ. Та в тім перебиває йому стрілець, що привів арештованого й ударивши гостро запятками – зголосив слухняно, що привів якогось шпигуна, який заподає себе за отамана Долуда, а не має виказки.

Хор. Лисий витріщив очі від здивування, а я, що бачив його вистрашену міну і міну отамана, аж присів зі сміху. – Хорунжий хотів оправдуватися – навіть став вибачатися перед отаманом і не знав на яку стати. – Тому я, бачучи, що отаман мовчить і лише злісно підсміхається, вмішався до розмови та пояснив, що і як сталося, та порадив, щоб хор. Лисий дав отаманові перепустку, звернувся до стрільця:

– Ну, а ти, козаче, знаєш команданта бриґади? Як він називається?
– Отаман Долуд, голошу слухняно – зарапортував стрілець
– А ти бачив його – питає дальше отаман.
– Ні – каже стрілець.
– А тепер вже знаєш мене?
– Знаю – паде відповідь.
– А арештувати знову будеш?
– Та як не будете, п. отамане, носити з собою виказки, то знову заарештую, бо такий приказ від п. отамана – голошу слухняно, – сказав сміло стрілець.

Ми з хор. Лисим підсміхнулися вдоволено, а отман Долуд похваливши стрільця за добре виконування слжуби, нагородив його двадцять коронівкою.

На третій день прочитали ми в деннім наказі, що такий то  а такий стрілець штабової сотні, зістав за добре виконування служби, піднесений до степеня вістуна, а отаман Долуд казав виписати собі три виказки і поховав їх по кишенях, щоб удруге не впасти жертвою власного наказу.

о. В. Демчук, був. пол. духовник


З матеріалів журналу “Літопис Червоної Калини” Ч. 5 від травня 1939 року, с.12-13.
Режим доступу:Архів визвольного руху

На фото Андрій Долуд – український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР.
Режим доступу:  Wikimedia commons


Підтримати проект:
Патреон: https://www.patreon.com/synytsia_blog
ПриватБанк:  5363 5420 1028 0445 (Синиця Ярослав Дмитрович)

Долучитись до прихильників журналу можна за посиланнями:
Сайт: http://synytsia.com
FB: https://www.facebook.com/synytsiablog
Instagram: https://www.instagram.com/synytsia_blog/
Enigma: https://enigma.ua/users/sinitsya_yaroslav/
Telegram: https://telegram.me/synytsia_blog

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *