Великдень у минулій війні

(Зі споминів Січового Стрільця)

Дещо інакше виглядала минула світова війна, ніж теперішня (мова про Першу світову прим. ред.). Фронт тягнувся тоді безпереривно, окопи були задротовані, так що крізь їх густу, кільчасту мережу навіть птах не перелетів. В таких окопах сиділо військо місяцями, а то й роками. Восени фронт завмирав. Взимі боїв не було. Вони починались щойно весною, як попідсихали шляхи – десь по Великодні, але ніколи підчас Великодня. Ще не було тоді большевиків, які залюбки наступають підчас свят, щоб самому скривавитись і противникові не дати спокою. Тоді ще й москалі в Бога вірили і Божі права шанували: війна була між людьми, але велася по людськи.

Пригадую ті давні добрі часи, як то ми, вояки тієї першої світової війни, святкували Великдень.

ПІД МАКІВКОЮ.

Перший воєнний Великдень святкували ми в Карпатах, під горою Маківкою, що в кілька днів пізніше вславилася перемогою Українських Січових Стрільців. Але цей Великдень не був радісний. Москалі зайняли були тоді цілу Галичину. І кожному було сумно; кожний думав про дім, про рідних та їх долю. Туга глибоко в’їдалася в серце. Дехто вже був втратив надію, чи побачить ще коли своїх.

Та Бог ласкав. Таки зараз по Великодні загреміли на Маківці громи. Почався завзятий бій, у якому перемогли Січові Стрільці і рушили вперед. Зійшовши з Карпат, пробилися під Болеховом на доли, під Галичем перейшли Дністер, потім Золоту Липу та з піснею “Ой у лузі червона калина” розгорнули свої бойові лави по широкому Поділлю.

НАД СТРИПОЮ.

На тому ж таки Поділлю, над рікою Стрипою, обходили ми другі Великодні свята в черговому році.

Гарний випав тоді час. Весна була в розгарі. Лани зазеленіли, дороги попідсихали, золотом сипало подільське сонце із синяви небес. На фронті стояла тишина. Царські війська також святкували. Не впав ані один стріл.

Вже в суботу перед Великоднем помітний був той святочний настрій. Стрільці вистоювали гуртками перед кватирами, розбалакуючи, хто коли поїхав на святочну відпустку. Краяни й односельчани обіцювали собі, що зійдуться разом святкувати; мало хто жалував, що не поїхав до дому.

“Хіба ж гуртом не краще святкувати” – говорили стрільці – “Буде паска, буде свячене, печене й варене; і гагілки на майдані можна виводити; і вола і вежі. А що обійдеться тим разом без дівчат на вливаного понеділка, то на це й війна!”

А як стемніло і вечірній туман заляг балку вдолині, на горб, що вершивсь понад селом, витягали рефлектор. Ним освічувано передпілля ворожих позицій. Довгий сніп світла став нащупувати степи Пачталихи. Там, поміж стрілецькими й ворожими окопами, стояло мертве поле. Ніхто не косив його, людська нога не ступала на ньому. Бур’яни-трави так і залягли зимою під снігами. Лише в комишах, моклявинах, гніздились стада дикого птаства. Воно знімалось тепер угору, наполохане ярким світлом.

Але на фронті тихо. Десь, часом уривчасто заклекотів скоростріл, бахнула, немов із просоння, гармата.

ВЕЛИКОДНЯ ВАТРА.

Стрільці вдивлялись у світ світла і їм пригадувалась Великодня ватра – за селом, над рікою, недалеко церкви. Всюди по селах ще вдержувався цей старовинний звичай, що під Великдень, в ночі в суботу палили хлопці такий вогонь. На нього котрийсь із церковних старших братів виносив звичайно те, що з церковної утварі було непотрібне і десь качалось в дзвінниці понищені ікони, руштка старого іконостасу, тощо, бо лише на такому великодньому вогні годилось все це палити. Але хлопцям навіть дров було за мало. По звичаю вони витягали коли з плота, десь якусь драбину чи борону, або й колеса від воза “доброго сусіда”. Таке колесо запалювали на горі і так горіюче пускали на діл, просто на ватру над рікою, при чому гукали з гори: “Осторожно!.. Ко-ле-со ле-ти-ть!..”

Цей звичай паління вогню дуже давній. Ще з передхристиянських часів. Такими вогнями молодь в поганських часах витала весну. Заводила хороводи над ріками у пралісах і величала богиню Ладо. Опісля цей звичай задержався, як великодня ватра, на початку немов би тієї хвилини, як то апостоли чекали на Христа й грілися при вогню, коли Христос був у Пилата.
– От такі колеса пустити б з гори! – жартували стрільці.

ПОЛКОВИЙ НАКАЗ.

…Збірка!
“Збірка!” – повторяли на вулиці одні одним. Почувся свисток: раз, другий, третій. Стрільці збігалися до своїх сотень. Справник уставляв збірку. Небаром надійшов сотник, переглянув уставлених та пригадав відчитаний сьогодні полковий наказ “Всі, що не стоять залогою в окопах, ранком у найбільшому порядку виходять сотнями на збірку, цілого полку, а потім відмашеровують на площу за село, де буде відправлятись Воскресне Богослуження…”

– Одяг має бути – пояснив сотник, – чистесенький, кожний ремінець має світитись. Підчас дефіляди по Богослуженню сотня має докласти всіх зусиль, щоб виглядала як найкраще в поході. До полудня на Великдень всі мають вільне, потім зміняють тих, що в окопах. На другий день таксамо. По Богослуженні полковий отець духовник посвятить по сотнях паски. Сотенний справник і сотенний писар подбають, щоб стіл був якслід накритий – щоб яйця були, хрін, сир і масло та все те, що годиться за старим українським звичаєм.

– Сотенний кухар!
– Приказ, пане сотнику… – виступив наперед і витягнувся, як струна, кухар Коцюба.
– Паски є?
-Так, пане сотнику! Давали муку на села й жінки понапікали…
– А баби-перепічки?
– І баби-перепічки…
– А як з ковбасами?
– І ковбаси є, з часником. Жінки поробили…
Впала команда розійтись і стрільці розбіглися по кватирах. Кожний переглядав ще перед спанням одяг, чистив чоботи й кріса. Врешті всі поклались і заснули твердим вояцьким сном. Тільки стійки вартували, не спали.

Минула ніч і доки ще свитало, сотні відмашеровували на площу збірки.

ВОСКРЕСНА БОГОСЛУЖБА.

Уставлялися курені. Весняний легіт – вітрець шарудів стрілецьким прапором і було дивно святочно та зворушливо в той день, коли – “друг друга обнімем”. А ось і цілий полк, як одна рідня. Полк і Батьківщина… Любов до Батьківщини проходить через полк.

На підвищенню замаєнім смеречиною вівтарі правиться Воскресна Богослужба.

А тільки далеко, на степовім обрію, рум’яніє, немов кривавиться, небо: золоті хмаринки грають, міняються, запалюють небесне сяйво. Заблестів хрест у руці духовника. На нього випало перше сонячне проміння.:
“Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!..”.

На ці слова священника загреміли труби полкової оркестри. Понісся могутній гимн Воскресення.

– Христос воскрес! – розкотилося відголосом по лавах широких, по степах далеких, по ярах глибоких. Це наше, рідне “Христос Воскрес”, що його скомпонував невідомий творець, яке співали колись у давнину в Почаєві, може за отця Заліза, яке співають всюди в Галичині, а не співають у москалів і під москалями, бо воно наше, народне…

За оркестрою співали сотні, курені – рідний полк співав в тисячі грудей.

Скінчилось Воскресне Богослуження. Під звук стрілецького марша “Над Стрипою”, марша, що його скомпонував капельник Михайло Гайворонський, полк пройшов дефілядою перед своїм комендантом, полковим духовником та старшинами штабу і відмашерував у село на кватири.

ЗА СПІЛЬНИМ СТОЛОМ.

Зараз же почалось свячення пасок. Полковий духовник ходив від сотні до сотні та святив багато заставлений стіл, при тім давав цілувати хрест кожному стрільцеві, бажав стрільцям щасливих свят, а командантові сотні та всім старшинам осягів на полі слави.

Потім зачиналася перша гостина. В сотні, за спільним столом, сотник сідав на перше місце, а потім – по старшині – команданти чот, роїв, і решта братії. Сотник виголошував коротке слово з нагоди Великодня, дякуючи стрільцям за справність і службу та потішаючи їх, щоб не тужили за ріднею у цей день. “Всі ми, – казав, – як одна велика рідня, а Батьківщина рідня найбільша!” – Сотникові дякував від сотні, сотений справник, потім стрільці співали “Ой у лузі Червона Калина” і “Многая літа” командантові та старшинам.

Час минав. При закусці і балачці весело було, хоч горілки й не пилось. Заміст неї пили рум, заварений із цукром і водою. Тоді горілки не вживали, не в моді була.

Як уже кінчилось гостювання, сотник піднявся зза стола і всі встали. Стояли так хвилину, поки він зі старшинами не вийшов. Сотник й старшини пішли до старшинської домівки святкувати, а стрільці – хто де куди, здебільша до краянів-односельчан. Там гостювалися тим, що з дому їм понадсилали. А понадсилали і добрі мами, і сестри навіть любі дівчата, було чим гостюватись.

Також про тих, хто були в окопах, ніхто не забував. Ходив до них і пан-отець духовник і старшини. Витали їх з Христовим воскресенням, бажали їм щастя й долі. Врешті вони нетерпеливо вже чекали на зміну, поки прийдуть інші, а вони засядуть за стіл і безжурно святкуватимуть по кватирах.

Гарний був тоді Великдень. Хоч без великодних дзвонів! Зате дзвонила молодість у грудях і радість у душі. Та надія, що Христос воскрес – воскресне й наша воля!

Л. Подільський


З матеріалів газети “Холмська земля”, – квітень  1944 р., ч.16 , с.4. Режим доступу: Diasporiana.org

На фото бійці Легіону УСС святять паски на фронті в Куропатниках 15.04.1917 року. Фото І. Іванець


Підтримати проект:
Патреон: https://www.patreon.com/synytsia_blog
ПриватБанк:  5363 5420 1028 0445 (Синиця Ярослав Дмитрович)

Долучитись до прихильників журналу можна за посиланнями:
Сайт: http://synytsia.com
FB: https://www.facebook.com/synytsiablog
Instagram: https://www.instagram.com/synytsia_blog/
Enigma: https://enigma.ua/users/sinitsya_yaroslav/
Telegram: https://telegram.me/synytsia_blog

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *