Трупи в дротяних засіках

(Уривок зі споминів мадярського старшини Ґеца Ґерцеґ про побут в Перемишлі в жовтні 1914 р.)

Одним з найсильніших фортів Перемишля був форт 1/1 коло Селиськ. Тут найдальше посунулися наперед російські війська і тут відбулися найзавзятіші і найбільше кріваві бої між ними і залогою форту. Тут то висіли російські вояки на дротяних перегородах як хрущі на шпильках.

За дозволом команди міста провів я в цьому форті пів дня (в половині жовтня 1914 р.) Один вояк з залоги видався мені знайомим. Він поздоровив мене, а я спитав:
– Ви Мадяр?
– Так.
– Звідки ви?
– Я з Будапешту, не впізнаєте мене?
– Ні.
– Я Броді, командант футболевої дружини.

Там командант, а тут простий вояк, і кажуть, що такий самий добрий вояк як спортовець. Броді став моїм провідником, щоби показати мені найцікавіші місця. Ворожі гармати не перестали ще греміти, а форт відповідав їм час до часу своїми пушками. Кілька кроків за фортом тягнулися перші дротяні засіки. Аж сюди дійшли москалі і тут напали їх ззаду гонведи, та пігнали в дроти . Перегороди високі до двох метрів, острі і уладжені незвичайно зручно. Ніхто не втіче з них, хто раз туди попав. Люде ловляться там як миши в ланку.

Богато російських вояків висіло в тих дротяних засіках. На малім відтинку, який я оглядав, начислив я їх кількасот. Гидкий сопух трупів розходився на всі боки. Безперстанний дощ, здається, ще прискорював процес гниття. З крівавими руками і подертим тілом, з обличчами, викривленими у шалі страшних мук, висіли і стояли там мертві вояки. Видно було по них, що вони усіми силами старалися висвободитися і кожним рухом ще більше замотувалися. Дуже богато з них мало сліди куль, що дісталися їм від своїх і від ворогів.

Броді запитав мене, чи я не хотівби взяти собі звідси яку памятку і не чекаючи на мою відповідь, витягнув ножик, перетяв одному з трупів ремінь і дав мені набійницю. В ній було ще два маґазинки куль. Решту салдат вже був вистріляв.

Тяжка це була робота ховати трупів з дротяних засіків. Коли висвободилося їх з колючих дротів з одного боку, то вони ще глубше замотувалися з другого. Це була праця просто понад людські сили; не тільки вдихувати увесь час сморід гниючих трупів, але і безустанно бачити перед собою голови з отвореними крівавими ротами, заверненими очима, пошарпаними ногами, подертими руками і раменами. Деколи здавалося, що це все тільки паноптікум, що такі річи в дійсности неможливі. Я зловився за голову і питав себе: чи це все правда? Задух смерти, що уносився довкола мене, дав мені відповідь.

Я був також у поблизькім форті, в якім появився був парляментар. Тут видержав молодий поручник гонведів Мікес з 350 вояками три дні і чотири ночі найнагальнішого острілювання. Сотки повних влучняків зробили мало шкоди фортові, який був негайно направлений. Перед фортом побачив я постаті, які працювали в рівномірних рухах. Я запитав поручника:
– Що там роблять?
– Ховають – відповів він. – Вже 12 жовтня хотіли ми зачати цю роботу, полевий курат поблагословив уже трупів. Але нам перешкоджено. Ледви ми зачали роботу, як ворог отворив сильний вогонь з гармат і ми мусіли перервати роботу. Потім заставили ми до цього російських полонених і справді ворог поволі перестав стріляти. Сьогодня рано я сам був там; упав один одинокий стріл, пополудні також. Ми ховаємо тепер трупів безустанно і нам не перешкоджають.

Поручник попровадив мене просто до дротяних засіків і до місця, де закопувано трупів. Повинимані зпоміж дротів тіла лежали на плечах, на боці, як попало. Часом вже у повнім розкладі. Шість гонведів з наложеними баґнетами сторожило при роботі полонених. Один вояк, що говорив по російськи, командував ними. Полонені мали лопати, довгі сірі плащі і шапки. З боку висіла у кожного торбина, з якої вони час до часу виймали хліб і їли при своїй роботі з найбільшим апетитом. Назагал всі були в добрім настрою і говірливі. Тільки одного бачив я, що зняв шапку і, що так скажу – робив свою тяжку роботу в духовім скупленню.

Копано довгі, широкі, пів метра глибокі ями. Двох людей брало трупа, один за голову, другий за ноги, і вкидали в яму. Так кидано шістнацять, вісімнацять, часом двацять трупів, потім засипувано яму землею, втоптувано ногами і поливано вапном. Так наповнювася один гріб за другим.


З матеріалів журналу “Літопис Червоної Калини” Ч. 1 від січня 1930 року, с.12-13. (Фото окладинки теж)
Режим доступу:Архів визвольного руху


Підтримати проект:
Патреон: https://www.patreon.com/synytsia_blog
ПриватБанк:  5363 5420 1028 0445 (Синиця Ярослав Дмитрович)

Долучитись до прихильників журналу можна за посиланнями:
Сайт: http://synytsia.com
FB: https://www.facebook.com/synytsiablog
Instagram: https://www.instagram.com/synytsia_blog/
Enigma: https://enigma.ua/users/sinitsya_yaroslav/
Telegram: https://telegram.me/synytsia_blog

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *