БРАТЕ ПОМИЛУЙ!

(Із фраґменту бою 3-го батал. 30-го полку УНА під Штраден-Коґель)
Кожний фронтовик має багатий шлях своїх фронтових переживань, бо кожний день фронту, кожна година і момент зміняються відмінними образами, з яких можна творити все новий і цікавий сценарій.

Ці фронтові переживання акцій записані в пам’яті вояка як на стрічці “тайпрекордера”, на коротший або довший час… Маловажні – забуваються – стираються у вирі дальшого життя, якби ніколи не існували. Немов вирізьблені у камені, залишаються – ці важливі, що переслідують, мучать і в уяві, чи в душі людини зроджують викиди сумління… Чим більше шукаємо оправдання – тим більше вони з’являються у своїй свіжій формі! У стані відчаю людина старається тоді знайти “золоту середину” між власною обороною і оскарженням!

Моїм читачам залишаю цей осуд обставин…


Це був погідний квітневий ранок 1945-ого року.

Наш батальйон мав завдання перебрати становища проти, нам ще невідомої, головної бойової лінії – відтинка полку червоних частин. Ми опинилися в подвійному клопоті, бо наші нові становища – ми знайшли вже порожніми. Так поквапно залишили їх ніччю “наші союзники”. Для військової формації – це дійсно клопіт, бо без знання і впровадження в положення з інформаціями сили ворожого фронту і власних сил, та останніх дій, включно із розвідчими, які нормально одержується при зміні становищ – наш батльйон опинився нагло в наступі з поруху, заки спромігся наладнати забезпечення і зв’язок флангів, лінію зв’язку і постачання обозу.

В обличчі приготованого ворожого наступу наші сотні скорим темпом росипались і розвинулись в розстрільні і опанували назначений відтинок, а важка сотня опинилась майже в лінії легких сотень, не вспіваючи в критичний момент дати легким сотням піддержку важкого кулеметного і гранатометного вогню. Зенітні, інфантерійні і протипанцерні гарматки застрягли десь з полковим обозом.

Червоні в силі полку наступали пляново на відтинок нашого батальйона, використовуючи момент несподіванки і замішання. Вони скоро зміцнили удари на слабе місце наших флянгів, а в цьому сприяв їм пригожий терен. Їх артилєрія била наші зади, відрізуючи нам останню шансу постачання і резерви. Тимчасом масово сконцентрований гранатометний вогонь вибивав гнізда наших кулеметів і гранатометів.

Наша лінія початково держалась, відтак скорчилась під барабанним вогнем, а дальше не витримала, бо ворожа піхота пішла у прорив, зосереджуючи вогонь на точці тяжіння – куди вбилися маси інфантерії і підходили нові резерви.

Так розкололи нашу лінію на двоє і змусили нас до рукопашного бою вздовж наших становищ.

В моїй групі, ми відбивали розшалілих червоноармійців автоматичною зброєю і “панцерфавстами”. Червоні з криком вилазили до валу власних трупів і немилосердно кололи довгими штиками, наших стрільців. Врешті ми відступили, пробиваючись до малого села і злучились з командиром батальйону, майором Віттенмаєром, який з 80-тьма стрільцями, деякими старшинами зручно відбивав намагання ворожих підступів.

Перебравш ініціятиву в селі, майор скоро перегрупував сили, що залишились із батальйону і наказав протинаступ, щоб піддержати групу, яка відступала на відтинок другого батальйону і яку червоні хотіли відрізати від нас. При цьому, при нашому прориві, ми мали відбити і забрати наших 25 ранених стрільців, яких приміщено на великому господарстві ще в першій фазі бою де примістився тимчасовий шпиталь, а радше перев’язочний пункт.

Мені особисто вважався цей наказ божевіллям, та майора Віттенмаєра ми добре знали, його батьківське піклування стрільцями шанували, та довіряли, бо мав велику фронтову практику.

Шаленим ударом всього вогню нашої групи,  ми відбили першу ворожу розстрільну, яка скоро залягла в траві. Прийшло підкріплення Максима. Але запізно. Ми вже ліквідували другу розстрільну і добігли до передше втрачених становищ. Головний бій тепер йшов на відтинках першого і другого батальйонів.

Мені вдалось забігти на подвір’я, де мали бути наші ранені. За рогом хати вже стояв большевик на поготові з автоматом. Я відскочив, як попарений і пробіг кругом за другий ріг. Мій “большевик” так злякався, мабуть подумав, що нас більше. Я крикнув по українськи, щоб здавався. Він з остраху, скоро підніс руки вгору, а його автомат звис на рамені. Я поволі підходив і розглядався, чи не засіли ще десь “товариші”. Автомат в мене в лівій руці, а правою в бічній кишені штанів – я стискав готову до стрілу пистолю. Всього 5 кроків ділило мене від мойого полоненого, як він нагло опустивши руки схопив звисаючого на рамені – автомата…

Одним пострілом з пистолі, я звалив його з ніг!

Прикладом автомата я хотів добити мою жертву…

“…БРАТЕ ПОМИЛУЙ, ПОМИЛУЙ”. Отворивши очі просив він по українськи – цей ранений салдат!
Я задеревів на місці!!!
Це ж УКРАЇНЕЦЬ! Він – не Москаль!
Брат на брата! 
Я приклякнув коло нього і оглянув рану. Моя куля попала йому в рот і вийшла коло лівого вуха.
Я не міг промовити ні слова.. Дрожачими руками я перев’язав рану, як міг. Підбігли наші стрільці забирати ранених!

З поспіхом відступили ми в глиб наших позицій.
– До цього часу я піклувався раненим – моєю жертвою і особисто передав його нашим санітетам!


За кілька тижнів я був поранений. Непритомним перевезено мене до полевого шпиталю. Рано я приходив поволі до притомності.

Помолився і подякував Всевишньому, що мене в живих оставив! 

… Розглядаючиь по великій кмнаті, я шукав очима ранених друзів з нашої сотні. Недалеко від мене на ліжку лежав ранений… і наші очі зустрілись! Це була МОЯ ЖЕРТВА – УКРАЇНЕЦЬ, червоноармієць, якого я зранив в лице, рятуючи моє власне життя…

Тоді – клятий ворог, тепер – БРАТ ПО КРОВІ!!!

В цьому шпиталі я теж розговорився з нашим дивізійним санітетом – родом придніпрянець. Дивним збігом обставин він також його тут стрінув – мою жертву. Санітет Микола оповідав, як-то він з цим Українцем разом втікали від большевиків ще в 1943-ому році. Але потім розлучились. Я, казав Микола, попав до Дивізії, а він в Червону Армію, де сєржантом став. Така то вже доля. Ми знову аж тут зійшлись…

Від моменту цього трагічного дня пройшло багато, довгих років… Можливо ніколи вже не стріну “МОЮ ЖЕРТВУ”, та його окровавлене обличчя в просьбі, та цих українських слів: “БРАТЕ ПОМИЛУЙ” – я не забуду до кінця мойого життя!

ЦІ УКРАЇНСЬКІ СЛОВА ВРЯТУВАЛИ ЙОМУ ЖИТТЯ… і тим я себе щасливо оправдую!

Хорунжий УВ в УВК В. Поповський


З матеріалів журналу “Українське козацтво”, – квітень-червень 1971 р., ч.2 , с.37-38.
Режим доступу:Діаспоріана

На фото кулеметне гніздо Дивізії Галичина у фронтовій лінії. Приблизно 1944-1945 рр.


Підтримати проект:
Патреон: https://www.patreon.com/synytsia_blog
ПриватБанк:  5363 5420 1028 0445 (Синиця Ярослав Дмитрович)

Долучитись до прихильників журналу можна за посиланнями:
Сайт: http://synytsia.com
FB: https://www.facebook.com/synytsiablog
Instagram: https://www.instagram.com/synytsia_blog/
Enigma: https://enigma.ua/users/sinitsya_yaroslav/
Telegram: https://telegram.me/synytsia_blog

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *