З совєтської армії на волю…

(Присвячую пам’яті тисячів моїх земляків, котрі гонені політруками впали на фронті в обороні московської імперії, або, далеко від рідних, загинули голодовою смертю в нацистівських таборах полонених)

Коли мені сповнилося 21 рік життя в травні 1939 року, я був “асентерований” до польського війська. Тому, що Польща розлетілась, мене військо оминуло. За те після приходу большевиків призвали мене до “воєнкомату” в Добромилі. Під штиками завели нас до фризієра й обголили на “нульку”. Поляки голили голови щойно в казармах. Після оглядин “призовною комісією”, що тривали пів дня й у котрій обов’язково сиділа – крім мужчини – ще й лікарка, признано мене здібним до сповнення “воєнной обязанності” в “доблесній красній” армії. У жовтні 1940 р. одержав я із трьома односельчанами наказ ставитися із “чемоданом та вєщамі” в дорогу на залізничній станції в Добромилі. Зібралось нас там біля п’ятдесят із дооколишніх сіл. “Бойци” із штиками конвоювали нас до вагонів і гляділи ввесь час, щоб котрий із майбутніх оборонців “родіни” не заховася. Поїзд рушив, ми затягнули пісню “Їхав стрілець на війноньку” – як колись Січові Стрільці … яка трагедія! Ми їдемо служити в армії наших гнобителів, як відвернулось колесо історії…

Наші рідні, тати, мами, брати й сестри заридали.

Та треба було здушити зворушення й думати про майбутнє. Нас везли під штиками, наче полонених, до Перемишля, а там перевели нас у товарові вагони. Вних ми їхали 8 днів до Рибіньська над Волгою. Ми до кінця не знали місця нашого призначення. Спали ми на соломі. Хоч у вагонах були печі, ми не али палива. Приходилось по станціях збирати старі дошки й опал, як небачили цього стійкові. Харчували нас картопляною зупою й чорним, глиняним хлібом. Порції були звичайно не вистарчальні.

В Рибіньську нас порозділювали по частинах. Мене призначили до т. зв. “корпусної артилерії” обслуговувати гавбіци, що стріляли на віддаль 21 кілометрів. У кожній “роті” (сотні) були наші новобранці, крім росіян і нацменів. Всі народи вимішані, розговірна мова була російська, навіть приватно ми мусіли старатисьговорити по російськи. Так нам пояснювали на “уроках” наші політруки. Тому й солдати з українським прізвищем, котрі себе називали українцями, говорили з нами й приватно поза службою, тільки по російськи. Хоч галичани мови не знали й калічили, ніхто з цього не купкував. Нас уважали за соціяльно відсталих під “пансько-польським” пануванням, некультурних бідняків, котрих треба саме перевиховати на грамотних комуністів. В армії панувала сувора дисципліна. Одного “бойца” засудили на три роки “штрафного” батальйону за те, що третій раз зловили його сплячим на варті. Інший запізнився на сім годин із похорону матері, прогавив поїзд. Його судили публічно перед усім полком й покарали сьоми роками “штрафного батальйону”. Зима 1940\41 року була морозна, холод доходив днями до 40 ступнів Цельзія. Хоч я мав від рідних теплий светер, я мусів його здати до магазину. Було недозволено вдягати цивільні речі. Із зимна я відморозив палець у нозі. Харчування було для молодого хлопця не вистарчальне. Тільки два рази у тиждень був ґуляш із 100 гр. мяса на чоловіка. Кожного дня були каші, мащені олією, частіше риба печена, суха, або оселедець. У моїй частині було багато молодших командирів, котрі називали себе українцями, хоч говорили по російськи. Моїм безпосереднім сєржантом був старший віком чоловік. Він зловив мене однієї ночі, як я на варті заснув. Та він був людяний, перестеріг мене, що коли ще раз мене зловить, подасть до рапорту.

Він зібрав українців разом і почав вчити нас хором співати українських пісень, з котрими ми мали виступити на полковому концерті. Та батальйонний комісар заборонив нам співати по українськи, можна було тільки по общепонятному. У військовій кантині можна було купити дещо з харчів. Хоч ми одержували місячно по два рублі, це вистарчало ледве на нитки й голку. Цивільне населення ще в тому часі одержувало харчеві картки, як у воєнний час. На відпустку можна було поїхати по двох роках служби.

Першого травня 1941 р. я із моєю частиною брав участь у першотравневому “параді” на червоній площі в Москві. Дефіляду відбирав батько Сталін зі свитою партійних і військових вельмож. Для дефіляди дали нам в Москві нові уніформи, що їх по дефіляді ми мусіли назад віддати, а надіти наші заялозені. Перед поворотом до Рибіньська почастували нас обідом в ресторані й двома келішками водки. По одному тижні побуту в Рибіньську нас повезли біля 100 км. на піскові терени в околиці Уралу на маневри.

Та 22-го червня нам відчитали наказ про напад фашистів на СССР і наш священний обов’язок боронити батьківщину робітників і селян. Нас наступного дня завернули до Рибіньська й у товарових вагонах спрямували на Захід. Майже 2 місяці були ми в дорозі, їхали поїздами й маршували дорогами. Тому, що німці нищили залізничні шляхи, доводилося днями чекати на дальший транспорт. Вкінці на початку вересня ми опинилися на 150 км. на захід від Москви. Моя артилерійська частина тут станула, я був призначений до обслуги гармати. Над нами часто кружляли німецькі літаки й скидували летючки, в котрих закликали солдатів кидати зброю і здаватись в полон, з котрого будуть відпущені до дому. Ми мали наказ знайдені летючки здавати командирам. В половині жовтня я довідався від старшого сєржанта, що наша дивізія попала в окруження. Це спостергіали ми й по німецьких літаках, котрі з усіх чотирьох сторін світу налітали на нас й бомбили.

Ставало скруто з харчами, ми вибирали по полях картоплю й варили їсти. Одного дня послав мене сєржант принести із потоку води. Я пішов яких 300 метрів в напрямі ліса й нараз почув крик: “Давай назад, здєсь міни.” Мені волосся стало дибом. Вартовий вголос мені проказував як ступати, щоб вийти назад із замінованого поля. Він врятував мені життя, завваживши мене своєчасно. Нас обстрілювала німецька далекобійна артилерія, наш фронт звузився на десятки кілометрів. Мій товариш, телефоніст Михайло Шеремета, що стояв у першій лінії, скористав із пересунення фронту й покинувши становище, почав бігти в напрямі німців. Це завважив політрук, підбіг за ним і його застрелив. Він скаженів із люті й грозив, що всіх нас “западніков” – “ізмєнників” постріляє, як собак.

Та я твердо рішив вирватись із цього пекольного кітла. Вночі підчас німецького бомбардування наших позицій, коли ми порозбігалися по корчах, я відбився від моєї гавбіци й озброєний тікав лісами, день і ніч, в напрямі німецьких позицій. Мав я щастя що нікого не зустрічав, хоч часто мусів скриватися, щоб в полі не запримітили мене німецькі розвідувальники. Я йшов наосліп в напрямі на Захід, бо терен був мені зовсім незнаний.

Наступного дня по полудні я “напоровся” на совєтського розвідника на коні. Я приліг на землю з готовим до стрілу крісом, але розвідник мене не завважив, а поґальопував далі. В душі я молився і дякував Господеві за ратунок.

Був кінець жовтня. Ліси тратили листя, треба було ховатись у гущавину від людського ока. Падали мряки. Я днями йшов, ночами спав у лісі й мав щастя що між фронтами мене ніхто не спостеріг. Голод і холод мені докучали. По двох днях я в один момент завважив на краю лісу німецьку стежу на мотоциклях. Я подався в їх напрямі, вони мене зупинили. Кинувши зброю, я підняв руки та зголосив, що я українець з Галичини. Один з німців поламав кріса й запитав мене по польськи, як я попав в руську армію. Я йому все розказав, тоді він переклав мою розповідь офіцерові, а той казав відвести мене до полонених, котрих біля дві сотні лежало неподалік на траві. Коли я просив хліба, конвоїр відповів, що дістану його пізніше. Нас построїли трійками і два дні гнали до станції, не даючи нічого їсти, ні пити. Ми падали з голоду. По дорозі жінки кидали нам хліб, але нелюдяні нацисти стріляли тих, хто виступив з ряду за хлібом. По двох днях цього важкого маршу нас загнали у товарові вагони та дали випити по горняткові ячмінної зупи й поїсти по 100 гр. хліба. Зупу я випив, а хліба не міг зїсти, бо шлунок з голоду висох і скорчився. Я діств червінку, як багато із нашого транспорту й щохвилі мусів бігти на сторону. В неопаленім вагоні привезли нас, як стадо худоби, до Смоленська. Тут був великий табір полонених, з котрого відсилали на роботи. Я до роботи не ходив, бо лежав немічний на соломі в бараку. Біля мене лежав якийсь полонений зі східньої України, котрий, здавалося, вже помер, бо до нікого не відзивався, заплющивши очі. Нараз у барак увійшли два мужчини і хотіли його роздягнути. Я їх здержав і сказав, що не годиться живого чоловіка роздягати. Це почув мій товариш недолі. Він ухватив мене за руку і дякував мені, що врятував його перед грабежом. “Ми християни казав нещасний – і ми браття одного українського народу. Шевченко казав нам любити один одного, тим паче, коли червоний кат враз із німецькими загарбниками нищать наших братів і сестер…” Слова вмираючого мене зворушили. Це ж могла бути завтра і моя доля, загинути забутим на чужині.

Одного дня мене ще хворого призначили до групи полонених, що клали залізничні рейки. Мені ослабленому було важко підносити тяжезні швелі, я падав під ними. Оскаженілий німець з нагайкою наскакував на нас, бив та прозивав свиньми. Як йому хтось видався “маркирантом”, тому казав на голий зад всипати 25 буків. Хто пішов до лятрини й сейчас не вернувся, діставав нагайкою. Два німецькі залізнодорожники увихались кругом також з нагайками. Кількох нас хворих на червінку, що раз у раз звалювались з ніг, відправили до “ревіру”, цебто спеціального бараку для хворих, де всі лежали покотом на соломі. Годували нас бруквою, ні хоіба, ні картоплі не було. Кожного дня виносили трупів, я цілий спух з голоду. Аж одного дня прийшов санітар, оглянув мене і мабуть визнав, що мене ще можна врятувати. Він наказав давати мені на обід і вечерю присік з молоком. Я усієї порції не міг зїсти й ділив її на дві, такий ослаблений був мій шлунок, а до лятрини йшов, держачись стіни. Крім холоду й голоду, докучали нам влізливі воші. По двох тижнях цієї карантени я міг підвестись з постелі. Із виздоровців творили групи, котрі вагонами відсилали, як нам казали на – “ерголюнґ” до Німеччини.

І так я попав до транспорту до Нірнберґу. Там призначили нас копати в лісі фундаменти під амуніційний склад. Як ми виходили з бараку на роботу, діставали канчуком по голові від вахмана при дверях. Він по кожнім ударі голосно реготав. По шістьох тижнях ляґру в Нюрнберґу нас вісьмох відіслали до Реґенсбурґу до чищення цистерн від пального.

Ми мусіли ведрами вибирати намул змішаний з оливою. Від смороду мені кружляла голова, мені зробилося погано й я, запаморочений газом, впав долів. На повітрі товариші недолі привели до свідомости а вахман приділив мене до помочі маляреві, котрий відновляв на вагонах написи. Попав я до людяного німця майстра, котрий приносив мені на сніданок кожного дня кусок хліба з ковбасою й пляшку пива. Казав, щоб я потайки зїв, бо їм заборонено давати харчі полоненим. Цей пайок мене дуже скріпив на здоров’ї. За одноманітною 12-годинною роботою проходили таборові дні.

Аж у літі 1943 року було дозволено вперше написати до дому. Я скомунікувався із моєю сестрою, в рідньому селі, котра постаралася через Український Комітет й УНО в Берліні про моє звільнення із полону як Західного Українця та передання як цивільного робітника до “Арбайтсамту” в Реґензбурзі, котрий спрямував мене на працю в господарстві, де я підживився та прийшов до сил, наскільки це тоді у скупого “бауера” було можливе.

Іван Хомичак


З матеріалів журналу “Українське козацтво”, – квітень-червень 1978 р., ч.3-4 , с.37-40.
Режим доступу:Діаспоріана
На фото колонна радянських військовополонених проходить повз пункту збору військовополонених в районі Київа. На передньому плані розбита радянська вантажівка ГАЗ-АА. 1941 рік.


Долучитись до прихильників журналу можна за посиланнями:
Сайт: http://synytsia.com
FB: https://www.facebook.com/synytsiablog
Instagram: https://www.instagram.com/synytsia_blog/
Enigma: https://enigma.ua/users/sinitsya_yaroslav/
Telegram: https://telegram.me/synytsia_blog

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *