Народився я 29 серпня 1905 року в станиці Новодерев’янківській Уманського повіту на Кубанщині. Приспішеним випуском кінчив клясичну гімназію в м. Ейск і тоді був покликаний до старшинської кінної військової школи в Катеринодарі, в складі якої брав участь в боях проти “красной армії” – російської інвазії на Кубань, при відступленню на Кавказ: Туапсе, Сочі, Гагри, де командуючий ген. Морозов (між іншим, його дружина була сестрою ген. Григоріева, що командував т. з. “красной арміей”) – наказав зложити зброю, бо “под красной звездой б’ється русскоє серце”. Нас, що відмовились складати зброю, вивезли в Крим. З Криму брав участь в десанті на Кубань – станиця Приморськоахтарська. Під станицею Тимошівською в бою від світання аж до вечора, наш невеликий відділ в 500 шабель знищив совєтську уральську дивізію “8.000” бойців і тільки полонених було в три – рази більше ніж нас, але за браком набоїв та іншої зброї ми відступили на Джереліевку з нашими раненими, відтіль баржами повернулися до Криму.

Нас поранених було евакуовано до Греції а потім до Болгарії – Варна, Пловдів, Гара Кричим і Софія. В Софії український консул ДРАГОМИРЕЦЬКИЙ, приятель ще за студентських часів мого батька, виставив мені український паспорт і дав грошей на дорогу до Праги, Чехословаччини…

По дорозі через Бєлград я бачився з моїм вуйком, молодшим братом мого батька Павлом Курганським. В Празі, склавши іспити в гімназію, я записався на медичний Факультет Карлового Університету, який скінчив за п’ять с половиною років, одержав чехословацьке громадянство і працював як лікар найбільш в галузі захворінь на пістряка, та написав “Біологію пістряка”. Був я там останнім головою “Здруження українців з Кубані” при чому фінансував утримання тієї спілки, секретаря п. Адріана Панюту, приміщення і видання нашого часопису – місячника “Чорноморець”, – існування якого припинилось з приходом німців до Праги, які мобілізували нас лікарів.

Німці признали мою старшинську рангу і я вже в складі санітарної служби, воював знову проти проклятущої Москви. Тоді був тяжко ранений осколком гранати в горішню частину правої легені і санітарним літаком, з іншим тяжко пораненими відправлений до Берліну до рук мого славутного вчителя торакопластиці проф. Д-ра Сауербаха. Тим часом німці були примушені зложити зброю.

З моєю родиною я виїхав до форарльберґу в м. Фельдкірх – Австрія, яку пізніше окупували французи. Від німців, отже, залишився мені лише Залізний Хрест першого ступеня.

Французи мене судили як старшину німецької армії. Я їм вияснював, що за яких би не було умов я до кінця мого життя, та не тільки я, але й мої сини, будемо битись поруч з ким би то не було, проти кримінальних звірств москвинів, бо ж москвини є вбивцями не тілько моїх рідних, але мільйонів наших людей, винних тілько за те, що не говорили російською мовою. Більшовики в роках 1932-33 вимордували штучним голодом мільйони нашого народу. З тими відомими садистичними вбивцями ніхто в світі, хіба тільки Франція зі своєю “взірцевою” демократією, може дозволити собі з ними дружитися, згадуючи якобинів.

Головою суду наді мною був французький капітан Ліндгаус, як показує саме прізвиче, по своєму походженню не був чистокровним французом, також у військовій службі – не фронтовиком. Він перебивав мою промову, кричав щоб я признався, що був з німцями, а тому мене належить негайно віддати росіянам. На те я відізвався, що він не є француз і тому так поступає. Але тут присутний командир Французького Чужинецького Леґіону піднявся з крісла і сказав – “Доктор, ви є вільний і ніхто більше вас судити не буде”. Він же підписав мені звільняючий документ, обґрунтований тим, що я був мобілізований, працював як лікар, спасаючи життя усіх, що були поранені, якої б то не було нації. На другий день мене призначено директором шпиталю в м. Фельдкірх.

А кілька днів той командир полковник Чужинецького Французького Легіону покликав мене до себе і яке було диво, коли він запитав мене українською мовою, чи не знав я Олександра Курганського та про його долю. Я відповів, що Олександер мій найстарший брат, був поранений в бою, захоплений росіянами і розстріляний. У полковника показались сльози в очах і він мені розповів, що він разом з св. п. моїм братом Олександром скінчив військову школу, потім разом служили в гвардійській дивізії російської царської армії і були під кінець 1 світової війни на німецькому фронті. В одній з атак цей полковник був поранений і лишився на полі бою. Але, хоч російське військо відступало, мій брат, як оповів тепер мені полковник Французького Чужинецького Леґіону, повернувся і, не дивлячись на шалений кулеметний вогонь німців, знайшов пораненого побратима і виніс його. Далі він продовжував оповідати: “Я ніколи того не забуду. В боях під Києвом (я є києвлянин) ми мусили відійти. Позніше на еміграції я побував у Львові а звідти виїхав до Парижу і там вступив до Французького Чужинецького Леґіону і служив в ньому в Африці, Алжиру, пізніше в Індонезії, вдруге в Африці а тепер з Леґіоном прибув сюди. Моє прізвище Олексій Мороз. Ви ж старайтеся звідсіль виїхати, бо ці політики, що Вас судили, Вас ніколи не зрозуміють і будуть робити все можливе, щоб вас видати росіянам.” На тому кінчилась така несподівана для мене зустріч і щира розмова з Французьким полковником Києвлянином Олексієм Морозом. В короткому часі Чужинецький Легіон відійшов з Австрії а я виемігрував до арґентини.

В Арґентині я нострифікував свій лікарський диплом та працював як лікарський диплом та працював як лікар на провінції в осередку німецьких колоністів, з якими краще порозуміваюся ніж з латинським населенням у великих містах.

Лишаючись вірним своїм прадідам, з перших же днів свого побуту в Арґентині, я, як кубанський козак, вступив в нашу українську громадську організацію “Відродження”. Отак після усих”вибриків” нашої козачої долі не лишається нічогісінько иншого як вдарити об землю лихом журбою і лише самому собі дивуватися, які на світі бувають несподіванки – пригоди та щиро жалкувати, що не поліг на своїй землі з побратимами як Гайдук, Осачій, Півень, Богдан, Пальчун, Огієнко, і їм же немає числа, все 15 та 16 літні козачата, що полягли під Тимошівкою, на рідній землі… Але в серці все ж є надія підперта природніми законами, що буревії життя, так як і постійні хвилі океану, розбиваються об гранітні скелі берегів, та все ж з часом підлягають силі природнього закону, тріскаються і падають в нівець. Так само, хоч як не божеволіють москвини, природні сили нашого народу, виплекані і сковані незмірним стражданням і морем пролитої крови в шалених злиднях минулого, викличуь нові генерації, які опісля нової світової завірюхи, що наближається, найдуть і вийдуть на шлях до людської щасливої будуччини нашої страдної Батьківщини. Міф московського імпералізму, сьогодні підпертого міжнародніми і особливо Північної Америки емпресами, бо інакше вже би був на краї загину, залишиться в історії людства як типова ознака характеру московської потвори…

Парадоксальні явища в історії людства, як нікому зовсім непотрібна Перша світова війна з закінченням народовбивства 45 міліонів в перших роках за так званої “міровой безкровной” революції, як і Друга світова війна, яка коштувала мільйони і мільйони жертв зокрема нашого народу… Що ці війни дали позитивного людству?..

Та вже досить забирати Вам, дорогий козацький читачу час і знову переживати в спогадах божевілля Лой Джорджів, Пуанкаре, Вільсонів, Рузвелтів, Труманів, що в надії на будучі емпресові зиски, так помогли “матушці Москві” не тілько капіталом , але і мільйонами жертв свого власного народу. А цим “політичним велетням”, що не бачили і не бачать далі від свого носа, нема числа… Та ми якось жили, мучились, терпіли але вогник святої любови до нашого народу і Батьківщини все ж тліє в наших серцях, даючи віру, що жертви нашого народу не є “голосом в пустелі” а дають залізну віру ще обняти й цілувати нашу рідну землю вільну від окупанта…

Д-р Володимир Курганський
Осаул УВК

З матеріалів журналу “Українське козацтво”, – жовтень-грудень 1974 р., ч.4 , с.40-42.
Режим доступу:Діаспоріана
На фото Володимир Курганський.

Долучитись до прихильників журналу можна за посиланнями:
Сайт: http://synytsia.com
FB: https://www.facebook.com/synytsiablog
Instagram: https://www.instagram.com/synytsia_blog/
Enigma: https://enigma.ua/users/sinitsya_yaroslav/
Telegram: https://telegram.me/synytsia_blog