Вишкільні фрагменти

(З повстанського нотатника)

Незвичайний гість прибився до нас із далекої дороги. Скромний, скупий на блискучі слова, розповідь у нього коротка й річева. Але приніс він із собою запах українських піль, подих п’янких радощів партизанських рейдів, дзвінку славу вояка УПА під сухий регіт автомата. Жмут листків паперу замережених дрібними літерами, так і говорить своїм обшарпаним, заяложеним видом про довгу дорогу з рук до рук, про перебування у різних сховищах, закритих від ворожого ока.

Читаю. Проковтую кожнісеньке слово. Неначе бачу живі картини з життя українських повстанців, закріплені в описах очевидця. Ні. Не вільно скривати цього. Треба розкрити перед очима українців на чужині багатство багатогранного задуму української революції. Показати, що це не ватага здобичників, бажаючих “люльки з пожару запалити”, роздмухала пожежу війни з окупантом, але до дрібниць продумана, широко закроєна підготовка й вишкіл лягли в основу дій УПА та запевнили їй успіх і славу.

Вибираю декілька фрагментів, справляю кострубатий подекуди стиль і – нехай слова самовидця дають вірну картину.


….Ось ми вже й на місці. вже село, он де! – гукнув візник і зупинив коні. Від його вигуку та від несподіваної зупинки я прокинувся. По цілонічній їзді возом, заспаний і стомлений, хоч не хоч підвожуся, позіхаю широко й голосно, як це лише можливо “на своєму терені”, сходжу з воза і – дальше в дорогу.

Ранній ранок. Мряка сивим туманом вкриває село, що здовж яру. Спокійно. Ще сплять мирні люди. Тільки часом собачка пробіжить своїм собачим шляхом і навіть не гляне на прохожого. Не здогадується вона в постаті мирного громадянина “начальника організаційної частини централі технічного зв’язку”, який (начальник) саме намагається чим скорше проскочити отих 7 кілометрів дороги селом до табору, ген, під лісом.

…Направо, дорога, узгір’я… Ось живопліт височений, знайомий і будинок. Ще лиш стійка, гасло й відгук, і я щойно тепер “на місці” (згадав слова візника).

У таборі саме по сніданні. “Школярі” розходяться до своїх зайнять. Командант табору, друг Дубенко, видає денні завдання. Вітаємось. Вишкільники жвавіше снуються довкола нас, так і видно – запримітили, що “приїхало начальство”…


– Ще заки приступимо до обговорення нових актуальних організаційних справ до впровадження організаційних змін, я хотів би познайомитися з теперішнім станом курсу і новоствореними майстернями.
– Гаразд, – погоджується командант, – Ви ж і так маєте бути декілька тижнів у нас.

Входимо в будинок. У великій залі довкола столу працюють пильно “жукарі”, тобто радіотелеграфісти. На столі – роздільня електричних дротів “Зуммер”. Один з курсантів пересилає текст, всі інші приймають слухавками й записують. Беру слухавку, пробую зрозуміти надаваний зміст. Хоч я в тому ділі не ляїк, але за браком належної вправи ніяк не розберу про що йдеться. Бач, скоро надають “жукарі”. Курсом провадить кол. підстаршина німецької армії (українець), а тепер – чотар УПА, Жукар.
– Це початкуючі жукарі, – інформує він мене – але вже доволі добре знаються на ділі. Приймають на хвилину 25-30 літер, а надають 30-45.

В другій залі примістився вищий курс. Саме перерва.

– Цей курс, як Вам відомо, – пояснює командир табору – поділено на дві групи: перша займається якраз вишукуванням дефектів у апаратах, замонтовує їх і розмонтовує; друга – на цю пору переводить у лісі практичні вправи.


Лекція почалася. Викладач, друг В. (в цивілю – проф. фізики університету) непомітно виводить з ладу апарат, а курсанти повинні знайти недолік, справити й віддати апарат готовим до вжитку. Група хлопців і дівчат, похиливши голови над апаратом, зосереджено обслідують його. Запримічую, що одна з дівчат, Оля, у цих вправах – першун. Вправно і скоро вишукує “манкаменти”. Призадумується хвилинку, пальці немов знехотя блукають по кнопках, сполученнях, вилучниках, потім – радісний блиск в очах і тихеньке: .”Ага! Спіймала…”

І апарат готовий до дальшої праці.

– Від скорого змонтування і окладення апарату залежить часто успіх неодної військової операції, – закінчує свою лекцію друг В.
– А ми тепер до лісу, до другої групи, – пропонує командант Дубенко.

Відразу за будинками – шатро, антена і радіоапарат. Три постаті нахилені над апаратом. Нотують.
– Поглянемо, що тут робиться, – каже Дубенко.

Змінюємо хвилі, регулюємо апарат. Знову сигнали і нарешті: говоримо. Жукарик з задоволенням приймає депешу.


… Майстерні далеко в лісі, 4 км. від табору. Туди прямую з командиром Дубенком і зв’язковим. По добрій повстанській звичці захоплюємо зі собою автоматичні пістолі і в дорогу. Так, це чимала приємність пройтись “своїм лісом”, в якому рідко коли буває нога окупанта, а ще рідше вертається з нього.

На поляні – вправляє невеличкий відділ.
– Це рій із сотні Ш., – ояснює командант, – Вивчають техніку радистів, а водночас становлять охорону майстерень і магазинів.

Радісна несподіванка ждала мене в майстерні: зустрінув свойого знайомого – професора політехніки Н., а з ним ще й двох друзів з часу студій. Нічого так не скріплює почуття віри в перемогу, нічого не додає сил витримати, як наочно бачити, що ідея, за яку борешся, закреслює щораз ширше коло в суспільстві, захоплює у свій крутіж навіть, здавалося б, незацікавлених досі в тому твоїх знайомих.

В майстерні кипить праця. Направляють пошкоджені надавчі й приймальні апарати, конструюють власні зразки. Зацікавлююся проєктом – моделлю спеціяльного надавчого апарату “УПА”, конструкція друга Євгена. Професор з подизугідною бистротою розв’язує деякі труднощі, на які натрапляє Євген у здійснюванні свого вартісного задуму…

– Майно все в криївках – землянках, – говорить командант – забезпечене гаразд.
– Немає такої криївки, якої б не можна було розкрити, – кидаю філософічну заввагу.
– Це правда, – швидко згоджується командант – але для прикладу спробуйте відшукати наші землянки.

Досвідченим оком партизана просліджую терен, сходжу в ярок, але нічого. Всюди мій зір зустрічає природню поверхню землі, кущі, дерева.

– Ось туди, – сміючись вдоволено, показує мені “стежку в горох” командант.
– Справді, добра вигадка і хитро продумано, – признаю йому і тим збільшую його вдоволення.

На звітах, перегляді магазинів, провірках, непомітно минає день. Ніч застукала мене в майстернях.


Алярм!
На світанку прийшов збудити нас і так чуйних, немов лісові птиці, вартовий і зголосив: – Зі сторони села чути виразно крісові й кулеметні постріли.
– В напрямі села негайно вислати стежу, – наказує командант майстерень.

Занепокоєний долею зіскакую на коня і – слідом за стежею. Їду обережно. З того боку, де село, чую виразно вибухи ручних гранат. Виїжджаю край лісу. Пристаю за деревом. Хоч трохи мрячно але чорні стовпи диму видно досить виразно. Палять… Мабуть німці, – приходить думка. Шляхом хтось іде. Схиляюсь до гриви коня і готую “фінку” до зустрічі.

Та ні, це свої. Перша евакуаційна підвода з табору: на возі апарати, погонич – жукар з крісом за плечима і четверо дівчат-радисток. І ось гляньте: в одної при боці важка пістоля а в другої на грудях замість намиста поблискує автоматична пістоля (“мп”), вчеплена “по-стрілецьки” ремінцем на шиї. Достоту – жива картина з часів великого Богдана…

– Німці напали на село. Наш табір і шпиталь УЧХ евакуюється, – зголосив мені радист і коні знову рушили.

В одному місці зацокотіли вистріли кулемета, загриміло декілька сильних вибухів. Потім тиша…

Але чомусь не їдуть наші підводи, – турбуюся. Захопити їх не могли так скоро. Хіба село відбило наскок німецьких героїв на мирне населення? А ще на лихо три сотні УПА, що постійно тут перебували, від кількох днів опинилися кільканадцять кілометрів звідси внаслідок деяких потрібних пересунень частин УПА. На час не встигнуть прийти з відсіччю.

Та ось вже й село. Над ним – стовпи густого чорного диму. Горить солома і дерево, мабуть. За закрутом, під горою зупиняюся. На шляху догоряють автомашини, а поруч них простяглася німа з розпаханим боком, танкетка. Кілька трупів у синявих уніформах “гризуть землю”. На склоні гори, біля куща, сидить чоловік з перев’язаним раменем. Киває мені привітно своєю рукою. це ж один з наших жукарів!..

Коли 300 німців, використовуючи мряку, на світанку наскочили на село, трохи повоювати чи пак пограбувати. Командант вишкільного табору задумав відступати. Все відбулося спокійно, тільки хлопці не виявляли охоти відступу без бою. Не маючи ні одного кулемета, тільки десятизарядки – рушниці, хитро підроблені так, що при вистрілі роблять враження автоматів. Крім того озброєні ручними гранатами, під проводом бунчужного, вишкільники виконали наступальну засідку. Ось тут, під горою. Німці посувались шляхом здовж села. Хтось з них запалив запальною амуніцією хати, інші грабували, а три авта і танкетка мали в пляні заскочити вишкільний табір. Мабуть мали деякі інформації про нього. Ненадійний вогонь 17 вишкільників приніс загладу цій групі. Авта загорілись, а бунчужний з безприкладною відвагою нищить при помочі в’язки ручних гранат танкетку. Хто з німців утік, той урятував собі життя, але дехто не мав такого щастя. Ось лежать, а там інші. Решта відступила поспішно із села.

Ранений атомився довгою розповіддю, обличчя поблідло. Даю йому води і поправляю перев’язку, зроблену на скору руку. а з думки мені не сходить: скільки безіменного геройства, великих подвигів скривається у дрібних сірих буднях вишкільного життя вояків УПА. З тих, щоденних мало кому відомих, зусиль поодинокого вояка твориться велика дійсність збройного чину України, дарма, що в анналах української революції про даний факт – збройну сутичку говорить тільки короткий і зв’язкий військовий звіт:
“10 травня 1943 року німецька поліція виконала терористичний напад на с. Поляну Львівської области. Від запальних стрілен згоріло коло 100 забудовань. Населення мало деякі втрати. В самооборонній акції Вишколу Радистів УПА вбито 26 німців, знищено 3 автомашини й одну танкетку. Один із вишкільників був важко ранений…”

Роман Рахманний


З матеріалів часопису “Гомін України” #40 від 14 жовтня 1950 р., с.3.
На фото повстанці Йосип Демчук “Луговий”, Василь Николин “Мороз”, “Сурмач”, Володимир Скоренький “Богун”, Михайло Кріса – “Кобзар”.
Джерело: Віртуальний музей УНР.


Підтримати проект:
Патреон:
 https://www.patreon.com/synytsia_blog
ПриватБанк: 5363 5420 1028 0445 (Синиця Ярослав Дмитрович)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *