Лист кубанської козачки до мужа в неволї

(Лист сей написала козачка Хивроня Тимофієвна Колещата, з села Н. (с. Нагутське, Олександрівського уїзду прим. ред.) ставропільської ґубернії, до свого мужа в австрійськім полонї. Зі Львова до Ставрополя чотири рази дальше, як зі Львова до Відня, а однак нарід говорить там так само к ми, по українськи, бо Москалї займили давно великі простори української землї, і в московській державі жиє дуже богато такого народу, як ми – Українців. Бачимо, що лист тої козачки, писаний чистою укр. мовою, лише дуже мало уживає вона московських слів, може менче, як декотрі наші люде польських.)

Пишу пером і думаю, серце з жалю умлїває.
Голова моя болить важко, що провідать тя тяжко
Де ти живеш – я не знаю, тільки теє я думаю,
Що далеко за горами, тай за темними лїсами,
Там мій муж проживає, время дожидає,
А може де лежить в гробі, Яков, раб Божий, по собі?
Може поховали брати, тільки нам не дають знати?
Бо так закон не велить, дома жалю не робить
Нї супрузї, нї дїткам, нї родичам нї браткам.
Ой встала я дуже рано утречком в недїлю,
Бо приснив ся мій муж милий в біленькому білю.
Та ще каже: Не плач мила, не плач, не жури ся
Піди в церкву, купи свічку й усердно моли ся.
Ой прийшла я у церквоньку Господа благати,
Щоби горе і розпуку з серця розігнати.
Ой ти мужу, ти мій милий, золотий і срібний
Пришли менї хоч листочок, написаний дрібне.
Напиши ми, милий мужу, лише откриточку,
Тай припиши, чи ти маєш біленьку сорочку
Тей, щоби я крила мала, я бим полетїла
Я би тебе мій миленький гарно приодїла.
Ой засвіти місяченьку на сїм світї яснім,
Най узрю я свого мужа в такім видї краснім,
Як я єго вираджала тай з ним ся пращала,
Тай на божую опіку з дїтками остала.
Повій вітре із западу в Кавказьку долину,
Може прийде мій муж милий хоч на одну днину.
Ой повіяв буйний вітер з гори аж до низу,
Та ще мабуть не прийдеся скоро бути в близу.
Ой вийшла я на базар спросила салдата:
Чи не стрічав мого мужа, або його брата?
А він менї отвічає – нїчого не знає,
Мабуть твій муж у Австрії окопи копає.
Посїяли ми пшеницю в святую землицю,
Хто нам буде убирати в тую годовицю?
Ой як прийшов первий сентябр, нещасна година
Забрали нам від батенька четвертого сина,
Ой прийшла я до домоньку, тай сперла ся й плачу
Нема нашого хазайна, вже го не бачу.
І родичі з серця, жалю, гірко заридали:
Мали чотири синочки – на войну забрали.
Остались ми в білім світї круглі сиротята

Без супругів, без хазяйнів, крім рідного тата.
Нїкому робить, нї прибрать, анї приказати,
Як ми маєт в тім нещаснім хозяйстві дїлати.
Не гнївай ся милий мужу, що нескладно пишу
Серце моє стривожилось, від вітру колишусь.
Ой прийшла я коло почти тай стала питати:
Чи прислав листочок з плену Яків Колещатий*?
Ой піду я до домоньку, сльози з віч втираю,
Нема той щасливой днини, що ї ожидаю.
Ой піду я до церквоньки Господа молити,
Може Бог дасть побачитись, тай поговорити.


* Колещатий Яків Трофимович був рядовим 208 Лорійського полку (місце дислокації Хасавюрт). Потрапив у полон 30 травня 1915 року біля села Мишкувка.


З матеріалів “Калєндарика для Січових Стрільців та Жовнїрів-Українців” від 1917 р., с. 111-113.
Джерело: Діаспоріана
На обкладинці полонені російські солдати в часі Першої світової війни.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *