Осінь 1917 року була досить суха: ранками приморозки, іней, але опадів мало. Боротьба на фронті стала завмирати. Оба противники заняті підготовкою до зими, лиш час від часу запакає який скоростріл, або денеде, обізветься баском російська гармата. Австрійські гармати дістали приказ щадити стріливо. Тому вони від тижня мовчать і не відповідають на визиваючі стріли противної сторони. Як опісля переказували збігці, у москалів були французькі старшини, поприділювані по батеріям і вони якраз піддержували пальбу. а піхотинці давно вже перестали стріляти; раді, що їм не доскулює противник. Вони навіть виправили депутацію до своїх гарматчиків з жаданням, щоб вони заперестали стрільби, бо відтак на піхоті мстяться ворожі гармати. А то ніяк ще не рішить про вислід війни, якщо вони собі, трохи спокійніше заживуть в окопах. Коли такі предложення не знаходили послуху, арештовано старшин-чужинців і поломано їхні шаблі.

Нам дивним видався російський фронт за той тиждень нашої мовчанки. Щось там кипіло поза окопами. Якісь їздці снувалися одинцем по частинах, салдати щораз повільніше пленталися по стрілецьких ровах, ба навіть поміж дротяними засіками. Аж вкінці настав памятний ранок, коли прийшло до остаточного докінчення ворожих кроків.

Мов на даний знак висипалися піхотинці з московських окопів, позастромлювали свої кріси штиками до землі, миттю розкинули дротяні засіки й почалося братання обох воюючих сторін.

Наші вибігають їм назустріч, подають собі руки, обмінюються хто чаєм, хто тютюном, махоркою, румом, чоколядою. Смуга, що лежала між обома лініями окопів, зарябіла австрійськими та російськими шинелями. Гуртками сідають вони на землю, балакають, співають… Щойно під вечір вертають ночувати кожний у свої окопи. Лише стійки по нашім боці слідять нишком за ходом справи, побоюючися недовірчиво якого підступу. Вістка про братання понеслася блискавкою по всьому фронті. У кожнього викликала вона нетаєну радість на лиці, бо вже осьось приходить кінець прикренної війни. Зі всіх відтинків східного фронту приходять подібні вісти, бо самовільне покинення ширилося відрухово мов якась пошесть живою силою.

На другий день ранком вибралися ми з одним гарматним старшиною і його вістуном в відвідини до російських окопів, що тягнулися на горі Чіота, яку ми передше нераз острілювали. Минаємо крайні окопи. По них вже покладено кладку й переходимо вузьким просмиком у засіках на чисте поле, що між обома фронтами. Тут ще стоїть висока, пожовкла, й непокошена трава та по загонах суха кукурудза простягає свої голі макогони, мов який каліка-прошак. Видно не було кому ні сіна зробити ні стиглої кукурудзи виломити. Дещо її обдзьобало гайвороння, наскільки його не полохали перелітаючі стрільна.

По легкім узгірю, наближаємося до ворожих окопів. Не видно тут ні таких засіків, як у нас, ні вартових, ні мужви по ровах. Йдемо здовж легкого насипу із пустих окопів. Аж по довшім гляданню подибуємо рослого хлопицю, що закутаний у довгу шинелю, відрабляв стійку. Рукою махнув нам у сторону, де землянка команданта і ми туди подалися. Гомін наших розпитів викликав нам назустріч одного поручника українця родом десь зпід Кавказу. Поздоровилися, просить нас у землянку, де подибуємо ще штабскапітана москаля, команданта оцеї гори. На німий запит, переданий здивованими очима, чому так невигідно живе командант відтинка, він пояснює нам: Знаєте, вже війна всім надоїла й мало хто в нас виявляє охоту слухати, не то щоб яку тяжку роботу з землянкою відробляти. От цю яму випорпав мені мій денщик, як зумів і прикрив дощиною, щоб за ковнір не лилося. Куди їй рівнятися з вашими землянками. І справді. Як було порівняти нашу гарматню криївку, що збудована була над самими окопами для командуючого вогнем батерії, то небо а земля. Побудована солідно яких 5 метрів під землею з тесаних дилів, мала дві кімнати з мурованою пічю. Прикрита в три ряди здоровими клецами була вповні забезпечена від ґранати легкого зразку. Бо тут кожне стрільно при зударі об насипану землю мусіло розірватися й тоді вже не могло ніяк пробити верстви клеців щоб попасти до середини домівки. А там у кімнатах стояли два ліжка, висів образ св. Миколи, зеркало й грамофон, що його ніччю принесли хлопці зі Сольки. Тому й не скучно було посидіти з тиждень на такій визіріній точці. Вечором приносили мені з батерії перегоріле вугілля, яке вже не творило диму з печі, як пригрівали нашу страву. Бо вона, донесена по трикільометровій дорозі, дочиста вистигала. За дня не було вказане швендятися по голій поляні, де була наша криївка, бо негайно ворожа артилєрія сіяла стрільнами на гарматніх зорців. А вони сиділи собі вигідно під землею на стрімкому узбіччі гори та крізь вузеньку щілину визирали періскопом на всю околицю аж під стацію Качіка. Звідси й легко було правити вогнем батерії.

Одного разу підглянули ми, як на краю ліса, що тягнувся за російськими окопами, якась знатна особа в товаристві одного чи двох адютантів крізь полеві шкла пильно чогось приглядалася нашим окопам. А коли припадком переходили які салдати оподалік, тоді вони почот цей оминали півкругом з піднесеною при дашку рукою. Один наш гарматній стріл післаний туди виполошив їх у ліс.

Наші гостинні господарі підтвердили якраз наш здогад, що це були знатна особа. Бо якраз дві неділі тому, як розказували вони, приїздила сюди якась груба риба на інспекцію фронту. От і добре, що її сполохали . В нинішній гостині сиділи ми скулені в землянці, бо боялися, щоб головою не видусити стелі. Подавали чай, ми закусували чоколядою, курили й співали українських пісень. Най більше відходила наша славна пісонька про комарика, що його рятувала муха шелестуха, як він з дуба повалився. Кінцевий рефрен:

“Ні то пан ні гетьман ні полковник,
Бо це мухи-шелестухи полюбовник” … ще досі звенить мені в ухах, мовби його щойно проспівали… Вона знана була на всьому російському фронті.

Наприкінці нашої гостини в недавних воріженьків відбулася ще спільна знимка на окопах Чіоти, гостинні господарі відпровадили нас аж до наших окопів, де пращяючи нас обіцяли небавом навідатися до нас в гостину. Нажаль до цього не прийшло, бо вже наступної днини прийшов приказ для всіх наших чатин, що на фронті, щоб стриматися від всяких відвідин. Боялися видно, щоб розхитання послуху не перекинулося на цей бік фронту…

Написав: І. Петрович

З матеріалів журналу “Літопис Червоної Калини”, – березень  1936 р., №3, с.3.
Джерело: Архів Визвольного Руху.

На обкладинці cтрільці,котрі грають в карти, десь між Снятином і Заліщиками 31.10.1917р.

Долучитись до прихильників журналу можна за посиланнями:
Сайт: http://synytsia.com
FB: https://www.facebook.com/synytsiablog
Instagram: https://www.instagram.com/synytsia_blog/
Enigma: https://enigma.ua/users/sinitsya_yaroslav/
Telegram: https://telegram.me/synytsia_blog